Археологія Закарпаття
Зачекайте, триває загрузка...

Авари на Закарпатті: таємниці зниклого етносу

Ще зі шкільної лавиці кожен з нас багато чув про загадковий народ аварів і його навалу на землі Східної та Центральної Європи, яка супроводжувалася руйнуваннями, пограбуваннями, убивствами. Авари (у перекладі з тюрк. avara означає «бродяга, задира, нероба, гультяй») – це великий племінний союз, провідну роль у якому відігравали тюркомовні племена.

1

Уперше згадуються в звіті Пріска Панійського про посольство до гуннів (середина V ст.), пізніше відомості про аварів знаходимо у Феофілакта Симокатти, Менандра, Іоанна Ефеського, у хроніці Фредегара, збірнику грузинських літописів «Картліс Цховребе». Давньоруські літописи називають аварів обрами (Літопис Руський. – К.,1989. – С.7).

Питання про походження авар і сьогодні залишається дискусійним. Існує, наприклад, думка про тотожність їх із жужанями (жоужань, жуаньжуань, жужу, жуй-жуй) – союзом кочових племен, які проживали в степах Західної Маньчжурії, Монголії й Туркестану в ранньому середньовіччі. У середині VI ст. союз розпався. У древніх тюркських рунічних текстах вони мають назву «апар-апурим», це дозволяє висловити припущення, що назва «авари» була одним із племінних імен авар (апар-авари).

Авари, які до того кочували в Уральсько-Каспійських степах, близько 557 року перейшли Волгу, де підкорили своїх родичів-тюрків, нащадків гуннів-утригурів і кутригурів Приазов’я. У 558 році вони уклали угоду з Візантією щодо недоторканості кордонів останньої за умови сплати нею щорічної данини, а наступного року в союзі з кутригурами завдали удару антському племінному союзу, який виявився не готовим до відсічі агресії, і просунулися до гирла Дунаю. Звідси здійснили ряд набігів на північ, за Карпати, у тому числі в райони розселення літописних хорватів і дулібів. Ось що про це повідомляє літопис: «…обри воювали проти слов’ян і прилучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів» (Літопис Руський. – К.,1989. – С.7). У підсумку, за повідомленням сучасника цих подій Іоанна Ефеського, авари значно посилилися за рахунок завойованих етносів.

i_068

Авари. Реконструкція по черепу

Аварські походи привели не тільки до зникнення політичної цілісності антської конфедерації, а й до істотних змін у межах об’єднання склавінів, до складу якого входили союзи хорватів та дулібів. У 566–567 роках авари в союзі з лангобардами розбивають гепідів Трансільванії, які орієнтувалися на Візантію, захоплюють пасовиська Потисся та Середнього Подунав’я (Паннонія) і підкорюють місцевих склавінів. З цього часу головним об’єктом аварської експансії, у здійсненні якої найактивнішу участь брали й залежні слов’яни Центральної Європи, стають балкано-дунайські володіння Візантії. Протягом 574–578 років, скориставшись переселенням лангобардів до Італії, авари оволоділи всім Задунав’ям, яке перетворилося на основне ядро їхніх нападів на візантійські володіння.

Після ряду походів і приєднання нових племен (у тому числі деяких слов’янських) у 60-х роках VI ст. в Паннонії авари створили крупне політичне об’єднання типу «варварських імперій» – Аварський каганат, який очолював хан Баян. Слабкість економічної бази аварів, обумовлена екстенсивністю кочового скотарського господарства, визначила характер об’єднання, головною функцією якого стало здійснення грабіжницьких військових набігів. Здобич, захоплена під час цих походів, була одним із важливих джерел отримання матеріальних благ. Авари не змішувалися з підвладним їм осілим населенням, запозичуючи в нього тільки окремі елементи матеріальної культури (кераміку) та, у свою чергу, передаючи йому зброю (стріли) чи побутові предмети (наприклад, особливої форми поясні пряжки).

Постійних кордонів каганат не мав. Із Паннонії авари здійснювали набіги на слов’ян, лангобардів, франків, а також на Візантію. Їхня влада поширилася на територію від Альп до Північного Причорномор’я із заходу на схід і від Карпат до Адріатичного моря та Нижнього Подунав’я з півночі на південь. Однак контроль над величезним регіоном був тимчасовим і слабким. Саме об’єднання трималося лише на військовому підкоренні різних племен та підкупі племінної верхівки. Це й визначило внутрішню слабкість і недовговічність каганату.

Військова організація аварів мала свої особливості, пов’язані зі скотарсько-кочовим способом життя. Їхні роди та племена, головним багатством яких були табуни коней, утворили окремі одиниці у війську, організованому за десятковою системою (тисяча, десять тисяч). З огляду на кочовий характер господарства всі родоплемінні підрозділи являли собою досить згуртований і мобільний колектив. Цим значною мірою пояснюються успіхи численних військових походів, підкорення землеробських племен. Кочів’я, що належали союзу аварських племен, поділялися на області, на чолі яких перебували племінні воєначальники, котрі, у свою чергу, підпорядковувалися верховному кагану. Основна маса аварів перебувала на різному ступені економічної та військової субординації, утворюючи цілу ієрархію, нижчим щаблем якої були рядові воїни, а верхнім – обласні воєначальники й верховний каган.

Етнічний склад каганату не був однорідним. Ще в період просування через Причорномор’я авари приєднали залишки гуннів та окремі племена тюрок-болгар, відомих в історичній літературі як протоболгари. Наявність останніх у складі Аварського каганату простежується до початку VII ст., коли внаслідок міжусобної боротьби з аварами близько 9 тисяч протоболгарських сімей змушені були залишити каганат. Джерела повідомляють про те, що авари забирали й поселяли у своїх володіннях населення візантійських міст. У межах Аварського каганату окремі групи осілого населення досягли в VII ст. благополуччя. Відомо також, що до кінця ІХ ст. на території Паннонії перебували групи гепідів. Поступово важливим етнічним компонентом каганату стали слов’яни.

guerreros-avaros

Ще напередодні загарбання аварами Паннонії проникненню сюди слов’ян сприяла їхня участь у боротьбі гепідів з лангобардами. Після цього в межиріччя Дунаю й Тиси разом з аварами перемістилися окремі групи слов’ян з пониззя Дунаю. Коли лангобарди залишили Середнє Подунав’я, розпочалася слов’янська колонізація західної частини Тисо-Дунайської низовини та долин Східних Альп. Незабаром ці слов’яни опинилися під впливом аварів. У залежність від них нерідко потрапляли й багато інших слов’янських племен за межами Паннонії. Стосунки аварів та слов’ян не завжди і не всюди були однаковими. Значна частина слов’ян, насамперед на території Паннонії, а пізніше й за її межами, сплачувала данину аварам. Відомі непоодинокі випадки аварських набігів на слов’янські племена, але частіше авари та слов’яни виступали як союзники, разом здійснюючи наступ на сусідні землі.

Більшість їхніх сумісних виступів датується кінцем VI – початком VII ст. Так, слов’яни, стикнувшись у верхів’ях Драви з протидією баварців, у 595 році отримали над ними рішучу перемогу завдяки активній допомозі аварів. Після цього слов’яни разом з аварами й лангобардами здійснили ряд набігів в Істрію та Північну Італію. Але особливо численними на рубежі VI – VII ст. стали аваро-слов’янські вторгнення в балканські провінції Візантії – Далмацію, Мезію, Фракію, Македонію. Так, у 587 році хан Баян спустошив Мезію, зруйнував Доростол (Сілістрію), Сингідун (на Дунаї), Маркіанополь (на західному узбережжі Чорного моря). Значні вторгнення авар на Балкани відбулися в 592, 598 і в наступні роки. Під час цих походів слов’яни нерідко осідали на захопленій території, у той час як авари поверталися на лівий берег Дунаю. Головні кочів’я аварів розташовувалися в центральній частині середньодунайської низовини, де створили систему «хрингів» – оборонних споруд, яка складалася із декількох груп укріплень. На думку вчених, головний із цих «хрингів» був резиденцією кагана та його оточення і знаходився на місці сучасного румунського міста Тімішоара.

Уже на час захоплення аварами Середнього Подунав’я в них починають формуватися класові відносини. Цьому значною мірою сприяло зосередження в руках каганату й знаті військової здобичі, а також данини з підвладних племен і Візантії. З’явилися раби-полонені, які використовувалися головним чином у ремеслі. Однак незавершеність процесів класоутворення виявилася перш за все в збереженні родоплемінних порядків протягом існування каганату. Про це свідчить, зокрема, чіткий поділ аварів майже до кінця VII ст. на окремі племена, значна роль племінних старійшин у житті як кожного племені, так і каганату в цілому, наявність народних зборів, які обирали керівництво каганату.

Розпад аваро-слов’янського об’єднання починається в 623 році, коли під час чергового походу аварів у візантійські володіння вибухнуло повстання підлеглих їм слов’янських племен. Очолив його Само – людина, походження якої, на жаль, точно не встановлено. На думку одних учених, він був франком, котрий прибув до слов’ян з торговою місією, інші вважають, що Само – слов’янин, який довгий час прожив серед франків і став купцем. Слов’янські племена, об’єднані Само, успішно протистояли спробам аварів придушити повстання. Цьому сприяло загальне послаблення каганату внаслідок нищівної поразки авар під Константинополем у 626 році. Лише в 60-х роках VII ст., після розпаду союзу слов’янських племен на чолі із Само, авари відновлюють набіги на сусідні землі, правда, уже в значно менших масштабах.

Поховальна урна авар знайдена на Закарпатті.

Поховальна урна авар знайдена на Закарпатті.

У середині VII ст. авари витісняються із Північного Причорномор’я, а їхня влада над Паннонією обмежується із створенням у 680 році Болгарського царства на Дунаї. Остаточної поразки аварам завдали в 796 році франки Карла Великого, після чого фактично було покладено край існуванню Аварського каганату, хоча окремі виступи авар проти франків тривали до ІХ ст. У подальшому їх повністю асимілювали народи Західного Причорномор’я та Подунав’я. Тут доречно привести слова літопису: «…були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: погинули вони, як обри, – бо нема їхнього ні племені, ні потомства». (Літопис Руський. – К., 1989. – С.7).

Що стосується археологічних пам’яток, то, як установили вчені, кочівники-авари не залишили довготривалих поселень, і їхні старожитності вивчені тільки по могильниках та окремих похованнях. На території угорської низовини відкрито понад 1100 пам’яток аварської культури, відомої в європейській археології як культура Кестхей. Свою назву вона отримала від місця перших розкопок аварських артефактів в Угорщині біля озера Балатон. Авари здійснювали захоронення за звичайним для кочівників обрядом інгумації. Похованих клали в прості могильні ями головою на північ разом з кіньми, іноді тільки кінським черепом і ратицями.

Під час розкопок чоловічих поховань зустрічалися бронзові поясні набори, до складу яких входили пряжки, накладні прорізні бляшки, підвіски, наконечники пасків. Серед зброї це прямі чи криві шаблі, залізні наконечники списів, залишки кістяних накладок лука і трьохлопасні втульчаті наконечники стріл. Добре простужується зміна дволезових мечів однолезовими в VII ст. У другій половині VII ст. клинок отримав вигин, іноді доволі сильний, і перетворився на шаблю. Саме в аварських похованнях уперше в Європі зафіксовано стремена. У жіночих похованнях виявлено різноманітні прикраси: намисто, сережки із срібла з зерню, пальчаті фібули. Інколи там знаходився посуд, переважно ліпний ранньослов’янський чи візантійський.

На території Словаччини старожитності слов’яно-аварської культури поширюються в VII–VIII ст., що стало наслідком зближення слов’яно-аварського населення. Артефакти культури відомі виключно із могильників з трупопокладенням в південній Словаччині. У них знайдено спорядження вершника (шаблі, наконечники стріл, бронзові бляшки, кераміка).

Аварські знахідки VII ст. зафіксовані й по всьому Трансильванському плато. Так, у похованнях виявлено залізні серпи, ножі, кресала, штампи для виготовлення ювелірних виробів (підвісок, бляшок), маленькі цеберка. Цікавою знахідкою став скарб візантійських золотих монет із Фіртушу поблизу міста Одорхей. Він, імовірно, був накопичений із візантійської данини аварам. Знахідки зброї – втульчаті залізні наконечники списів і дротиків, бойові сокири, кістяні накладки від луків. Із предметів кінської збруї виявлено стремена, залізні вудила, накладні бронзові прикраси кінського убору. Що стосується жіночих поховань, то в них знайдені бронзові браслети з масивними потовщеними незімкнутими кінцями, масивні срібні та бронзові сережки, прикрашені зерню.

На жаль, поки що не всі проблеми історії аварів і, зокрема, слов’яно-аварські відносини, достатньо вивчені. Потребує подальшого поглибленого дослідження їхнє перебування на теренах Східної та Центральної Європи загалом і Тисо-Дунайського басейну зокрема.

Павло ПЕНЯК

«Карпатський об’єктив»

«Портал Археології Закарпаття» 1656 06.09.2016 - 21:40