Археологія Закарпаття
Зачекайте, триває загрузка...

«Білі» хорвати чи «карпатські» хорвати?

rEdfUtjAv90

Стільське городище

Сьогодні проблеми історії України докиївського періоду, зокрема історії племінних князівств, які існували за межами Подністров’я і у Х ст. ввійшли до складу Київської Русі, набувають актуального значення, особливо у світлі публікацій праць археологів, які дозволяють стверджувати наявність ознак ранньої державності на даних територіях. Чи ненайбільше дискусій та спекуляцій тривало і триває далі навколо ХОРВАТІВ. В українськiй та росiйськiй iсторичнiй лiтературi досi поширене етнiчне означення прикарпатських племен VII-X ст. як БIЛИХ ХОРВАТIВ. Це непорозумiння викликане невірною iнтерпретацiєю фрагментiв з трактату Костянтина Багрянородного “Про управлiння iмперiєю” ще вченими кiнця ХIХ – початку ХХ ст. З того часу хорватські, сербські, чеські та угорські вчені зробили певнi кроки, які у нас залишилися непоміченими. Незважаючи на ряд моїх публікацій з цього питання [1], далі більшість українських авторів пише про БІЛИХ ХОРВАТІВ у Прикарпатті. Тому є зміст знову звернутися до цієї теми.

Читайте також: Археологи знайшли столицю древніх білих хорватів у Карпатах

Лiтература про бiлих хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Огляди цiєї лiтератури за певнi перiоди можна почерпнути у Л.Нiдерле [2], Т.Модельського [3], Ф.Шiшiча [4], Л.Гауптмана [5], Я.Вiдаєвича [6], Г.Лябуди [7], Б.Застерової [8], Г.Ловмянського [9] та Л.Войтовича [10].

u7vKRe2OfdIХорватський учений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лiнгвiста Ф.де Соссюра, встановив, що назва “бiлi хорвати” за iранською термiнологiєю, прийнятою у слов’ян, означає “захiднi хорвати” [11]. Сьогоднi це визначення загальноприйняте i заперечень не викликає.

Д.Маркварт [12], Л.Гауптман [13], В.Груби [14], Л.Періч [15], Ф.Дворнік [16], П.Третьяков [17], В.Королюк [18], Д.Блiфельд [19], Л.Войтович [20] та інші вважали, що на певному етапi БIЛI ХОРВАТИ були частиною загального хорватського масиву. Подібно, як Кок-Ор-да і Ак-Орда – “синя” та “біла” орди – були частинами великої орди – Улусу Джучі або Золотої Орди.

Найбільш повні відомості про цей хорватський масив збереглися у трактатi “Про управління імперією” візантійського василевса Костянтина VII [21]. Їх аналіз дозволяє зробити висновок, що в серединi Х ст. БIЛА ХОРВАТIЯ займала, в основному, первинну територiю колишнього хорватського союзу (ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ) вздовж пiвнiчних кордонiв Угорщини, на заходi змикаючись з БIЛОЮ СЕРБIЄЮ, а на сходi її межi були доступнi нападам ПЕЧЕНIГIВ. БIЛА СЕРБIЯ тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Хорватськi землi вiд витокiв Вiсли через басейн Сяну простягалися десь до середньої течiї Днiстра – верхньої течiї Пруту, звiдки могли бути доступними для нападiв ПЕЧЕНIГIВ. З трактату також випливає, що пiсля того, як УГРИ розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з ХОРВАТАМИ бiля Карпат, тобто в Закарпаттi [22]. Ті фрагменти трактату, якi вiдносяться до ХОРВАТIВ бiля Карпат, не дозволяють називати їх БIЛИМИ. Сам автор  трактату, користуючися окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити та узгодити, безперечно, сплутував поняття БІЛОЇ та ВЕЛИКОЇ ХОРВАТІЇ.

image002

Костянтин Багрянородний

Інших писемних джерел, де згадуються хорвати [23], польського хроніста Вінцентія Кадлубка [24], “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого [25], легенди про чеського князя св.Вацлава [26] небагато. З них випливає, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свiй трактат, ВЕЛИКА ХОРВАТIЯ як єдина держава вже не iснувала. У її захiднiй частинi була держава БIЛА ХОРВАТIЯ, яка, можливо теж мала назву Великої. Рiвночасно схiднi землi ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ традицiйно і далі продовжували називатися ВЕЛИКОЮ ХОРВАТIЄЮ, що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Мiж Бiлою Хорватiєю i схiдними землями Великої Хорватiї вклинилися сiлезькi i лехiтськi племена, головним з яких були ВIСЛЯНИ [27].

Починаючи з перших дослiдникiв текстiв Костянтина Багрянородного А.Бандурi, І.-Х.Гаттерера, Ф.Геркена, бiльшiсть учених, в т.ч. М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов, а також багато iнших iсторикiв розмiщували початковi осади ХОРВАТIВ i ВЕЛИКУ ХОРВАТIЮ в Галичинi.

М.Грушевський не подiляв цiєї думки, але для цього йому довелося вiдкидати свiдчення про ХОРВАТIВ, а також припускати можливiсть печенiзьких нападiв через угорськi землi i гори на ХОРВАТIВ на Верхнiй Одрi [28]. Вiдчуваючи слабкiсть своєї аргументації, вчений залишав це питання вiдкритим.

Його сумнiви використала польська наука як додаткову аргументацiю щодо ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ на Віслі, звiдки ХОРВАТИ нібито прийшли у Галичину [29].

Хорватськi iсторики, не вдаючись у подробицi, в цiлому прийняли версiю про прабатькiвщину за Карпатами.
Модерна теза Г.Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версiї мiграцiї ХОРВАТIВ з гирла Дону на Балкани, а звiдти їх вихiд на пiвнiч до Одри, не отримала широкого визнання. Вiн виходив з того, що ВЕЛИКА i БIЛА ХОРВАТIЯ – одне i те ж поняття. Просто, “Bel” повинно читатися як “Wel”, а отже “velochrobati” (великохорвати) було первинною назвою хорватiв. Другим аргументом Г.Кунстманна є версiя походження племiнної назви ДАЛЕМIНЦIВ вiд ДАЛМАТIВ [30].

Хоча найбільша з хорватських дослідників даного періоду Н.Клаїч пiд впливом цiєї версiї змiнила свою попередню думку i помiстила БIЛУ ХОРВАТIЮ у Карантанiю [31], бiльшiсть iсторикiв виступила з критикою поглядiв Г.Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає аргументацiя Р.Катiшіча [32]. Окремо стоїть гiпотеза I.Мужича, який, головним чином на пiдставi антропологiчних матерiалiв, розвинув тезу про автохтоннiсть ХОРВАТIВ у Далмацiї [33] . Для етногенетичних досліджень одних антропологічних матеріалів замало.

1033425ea891

ВЕЛИКА БIЛА ХОРВАТIЯ у Х ст. визнала залежнiсть вiд германського iмператора Оттона I. Її локалiзацiя на Верхнiй Вiслi i Верхнiй Одрi, обгрунтована Л.Гауптманом [34] i пiдтримана Б.Графенауером [35], залишається загальноприйнятою серед хорватських, чеських, сербських, словенських і більшості польських істориків. Недавно С.Пантелич уточнив її захiднi та пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер [36]. В цьому регіоні йому вдалося відшукати цілі хорватські анклави, які ще у XIV ст. зберігали автономію, а пізніше були поступово асимільовані, зберігши тільки залишки хорватської топоніміки.

Накопиченi археологiчнi матерiали також не суперечать цим висновкам. У VI-IX ст. весь хорватський ареал, в основному, мав спiльний обряд поховання. Тiло спалювали на певнiй вiдстанi вiд мiсця захоронення у своєрідних “крематоріях”. Обпаленi костi складали в урну i з урною засипали в ямi або ж над урною насипали невеликий курган [37]. Такi пам’ятки зустрiчаються у Прикарпаттi, Закарпаттi, Схiднiй Словаччинi (Кошiце) i у нинiшнiй Хорватiї (пам’ятки VII ст.) [38], уздовж течiї Ельби i у низiв’ях Мульди, мiж нижньою Заале i Ельбою (кiнець VI – початок VII ст.) [39]. У пам’ятках на територiї Нiмеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах, вимощених камiнням.

Виходячи зі сказаного вище, закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше було би називати КАРПАТСЬКИМИ ХОРВАТАМИ, як першим пропонував Я.Iсаєвич [40], а не БІЛИМИ ХОРВАТАМИ, якi розмiщались у верхiв’ях Вiсли та Одри і басейні Білої Ельстер.

Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [41].

Виправлення давньої історіографічної помилки, яка стала стереотипом у нашій історіографії, давно на часі. І, здається, можна закривати дискусію з цієї проблеми.

Леонтій ВОЙТОВИЧ

1. Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис Червоної Калини. – 1993. – № 5-6. – С.2-50; його ж. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати ? // Миколаївщина. Збiрник наукових статей / Вiдпов. ред. Л.Войтович. – Т.1. – Львiв, 1998. – С.49-79; його ж. Князівства Карпатських Хорватів // Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть. Матеріали Міжнародної наукової конференції. 30-31 березня 2001 року. – Львів, 2001. – С.195-210.
2. Niderle L. Slovanske staroћitnosti. – D.2. – Sv.1. – Praha, 1906. – S.250261.
3. Modelski T.E. Z onomastyki i terminologji sredniowecznej // Kwartalnik Historyczny. – T. 34. – 1920. – S.1114.
4. Sisic F. Povijest Hrvata v vremije narodnih vladara. – Zagreb, 1925. – S.8688.
5. Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. – Zagreb, 1925. – S.8688.
6. Widajewicz J. Paсstwo Wislan. – Krakуw, 1947. – S.1630.
7. Labuda G. Pierwsze paсstwo sіowiaсskie – paсstwo Samona. – Poznaс, 1949. – S.203; Id., Studia nad poczatkami paсstwa polskiego. – Poznaс, 1988.
8. Zasterova В. Hlavni problemy z poиatkщ dejin slovanskych narodщ // Vznik а pocatky slovanu. – T.1. – Praha, 1956. – S.3445.
9. Јowmiaсski Н. Pocz№tki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.114130.
10. Войтович Л. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати? // Миколаївщина. Збiрник наукових статей / Вiдпов. ред. Л.Войтович. – Т.1. – Львiв, 1998. – С.49-79.
11. Sakaж S. Iranische Herhunft des Kroatischen Volksnamens // Orientalia Christiana Periodica. – T.15. – 1949. – S.313340.
12. Marquart J. Ostereuropaishe und ostasiatishe Streifzrьge. – Leipzig, 1903. – P.129139.
13. Hauptmann L. Dolazak Hrvata… – S.88120.
14. Hruby V. Puvodni Hranice Biskupstvi Praћskeho a hranice Riиe Иeske v 10 stoleti //Casopis Matice Moravske. – T.50. – 1926. – S.104.
15. Perich L. Slezko. – Praha, 1945. – S.45.
16. Dvornik F. The making of Central and Eastern Europe. – London, 1949. – P.392.
17. Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. – Москва-Ленинград, 1948. – С.245.
18. Королюк В.Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Кр. сообщ. ин-та славяноведения. – № 9. – 1952. – С.43-50.
19. Блiфельд Д.З. Утворення Київської Русi // Нариси стародавньої iсторiї Української РСР. –
К., 1957. – С.357.
20. Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв… – С.2; його ж. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати? – С.49-50.
21. Костянтин VII Багрянородний (913-959), вчений-педант, до послуг якого була вся наявна інформація імперії, писав не літературний твір, а настанову та довідник з питань зовнішньої політики для сина і наступника Романа ІІ, не маючи жодної потреби щось замовчувати або перекручувати. Всі сумніви з приводу його інформації (Raиki F. // Rad Jugoslovenske Akademije Znanosti i Umjetnosti. – T.59. – 1881. – S.201218; Jagiж V. Ein kapitel aus der Geschichte der Sudslavischen Sprachen // Archiv fьr Slavische Philologie. – T.17. – Berlin, 1895. – P.4787; Brueckner A. Wzory etymologii i krytyki їrуdіowej // Slavica. – 3. – 19241925. – S.209211) –
скоріше данина модному в ті часи гіперкритицизму. У 31 та 30 розділах своєї праці Василевс писав: “… хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, званих “білими”, котрі живуть по ту сторону Туркії [тобто Угорщини – позначення у Х – ХІ ст. угорців терміном “турки” доведене давно і не потребує перегляду – Кононов А.Н. Опыт анализа термина Турк // Советская Этнография. – 1949. – № 1. – С.49; Moravcsik Gy. Byzantinoturcica. – Bd.2. – Budapest, 1958. – P.1317, 320327; Kristу Gy., Makk F., Szegfu L., Adatok “korai” helyneveink ismeretйhez. – 1 k. – Szeged, 19731974. – 1112. l; Литаврин Г.Г. некоторые особенности этнонимов в византийских источниках // Вопросы этногенеза и этнической истории славян и восточных романцев. – М., 1976. – С.198-217; Ligeti L. A Magyarnyelv torok kapcsolatai a honfoglalбs elцtt йs az Бrpбdkorbon. – Budapest, 1986. – 321332. l] поблизу Франгії [на думку більшості дослідників, архаїчним терміном “Франгія” скрізь по тексту трактату позначено східний відлам імперії Франків – Германське королівство. Версію подвійного значення цього терміна: “Grossfrangia”, як частина франкської імперії поза Альпами, і “Frangia”, у значенні “Regnum Italicum”, висунув В.Онзорге (Ohnsorge W. Konstantinopol und der Okzident. – Darmstadt, 1966) та активно підтримав Г.Кунстманн (Kunstmann H. Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Porphyrogenetos // Die Welt der Slaven 29/1. – N.F. VII. – 1984. – S.111%122), але обидва не звернули уваги, що “Regnum Italicum” з’явився тільки після перемоги Оттона І над Беренгаром у 962 р., тобто після смерті Костянтина Багряногодного] , і межують зі слов’янами, тобто нехрещеними сербами. “Хорвати” слов’янською мовою означає “жителі великої країни”. Ці хорвати виявилися перебіжчиками до василевса ромеїв Іраклія.

… Хорвати ж жили на той час за Багіварією [більшість новіших коментаторів виводять цей термін від “Bagoaria”, “Baloaria”, “Bavor” латинських джерел і розуміють під ним частину держави Оттона І – Баварське герцогство (Ронин В. Франко%германские отношения в трактате Константина VII Багрянородного “Об управлении империей” // Византийский Временник. – Т.44. – 1983. – С.60-68). Є ще ряд інших думок: зокрема, А.Бандурі вважав, що “Багіварія” –  це спотворена назва Карпат (Banduri A. Animadversiones in Constantini Porphyrogeniti Libros de thematibus De administrando imperio… – T.2. – Paris, 1711. – P.91-92); Й.Міковші – територія за р. Ваг у Словаччині (Mikуczi J. Otiooooooorum Croatiae liber unus. – Budae, 1806. – P.78); інших – Бабина гора в Оравських Бескидах (Niderle L. Slovanske staroїitnosti. – D.2. – Sv.2. – Praha, 1910. – S.252; Багринець В.М. Про землю бойків та їх походження // Українські Карпати. – Ужгород, 1993. – С.22)] , де з недавного часу знаходяться білохорвати…

… Другі ж хорвати залишилися біля Франгії і з недавніх пір зовуться білохорватами, тобто “білими хорватами”, які мають власного архонта. Вони підпорядковуються Оттону, великому королю Франгії, інакше Саксії, і залишаються нехристами, вступаючи в родинні зв’язки і дружні взаємини з турками.

… Велика Хорватія, звана “Білою”, залишається нехрещеною до сего дня, як і сусідні з нею серби. Вона виставляє не менше кінниці, як і пішого війська, порівняно з хрещеною Хорватією, так що є більш доступною для грабунків і франків, і турків, і пачинакітів [тобто Печенігів, які після 896 р. оволоділи степом від Дону до Сирету, а їх літні кочовища були і у Пруто-Дністровському межиріччі (Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских стезей ІХ-ХІІІ вв. – К.,1884; Расовский Д.А. Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии // Seminarium Kondakovianum. – T.6. – 1933. – С.1-66; Gregoire H. Byzance, les Khazars, les Magyar et les Petcheenegues // VII CIEB. Resumes des comm., – Paris, 1940. – P.6-7; Grousset H.I. Empire des steppes. – Paris, 1941. – P.238; Feher G. Zur Geschichte der Steppenvolker von Sudrussland im 9-10 Jh. // Studia slavia ASH. – T.5. – 1955. – P.257-326; Jettmar K. Die fruher Steppen-Volker. – Baden-Baden, 1965; Boba I. Nomads, Northmen and the Slavs, Easten Europa in the Ninth Centery // Slavo-Orientalia. – Bd.2. – Wisbaden, 1967. – P.10; Diaconu P. Les Petchenegues Bas%Danube. – Bucureєti, 1970; Shepardd J. The Russian Steppe – Frontier and Black Sea Zone // The Byzantine Black Sea. – Athenes, 1979. – P.218-237), звідки вони могли легко тривожити Хорватів поблизу Карпат та на Середньому Дністрі. Принаймі у 948-952 рр. печеніги кочували між Південним Бугом, Дністром, Прутом і Сиретом. Зауваження С.Плетньової щодо печенізьких археологічних пам’яток на Дону (Плетнева С. Хазары. – М., 1986. – С.153-154) цим висновкам не суперечить. Про розселення восьми печенізьких орд, одна з яких межувала, чи досягала під час наскоків їх місць розселення, з Уличами, Древлянами і, навіть, Лендзянами, розповідає у 37 розділі цього ж трактату василевс Костянтин VII. Заперечення висновків П.Діакону з боку І.Божилова (Boїilow I. Les Potchenegues dans l’histoire des terres du BasDanube // Etudes Balkaniques. – Sofia, 1971. – n 3. –
P.170175) та Д.Дьєрфі (Gyorffy Gy. Sur la question de l’atablissement des Petchenegues en Europe // Acta orientalia ASH. – T.25. – Budapest, 1972. – P.283-292) виглядає непереконливим. Слідів болгарського панування у цьму регіоні немає.] . Вона не має ні довгих суден, ні кондурів, ні торговельних суден, бо далеко лежить від моря, – шлях від тамтешніх місць до моря займає 30 днів. А море, котрого вони досягають через 30 днів, називається “Чорним”…”. [Constantine Porphirogenitus. De administrando imperio. – Vol.2 / Commentari by F.Dvornik, R.J.Jenkins, B.Lewis, Gy.Moravcsik, D.Obolensky, S.Runciman. – London, 1962; Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. –М., 1982. – С.267-333; Константин Багрянородный. Об управлении империей / Под ред. Г.Г.Литаврина и А.П.Новосельцева. – М., 1991; Lonжar M. Porfirogenetova seoba Hrvata pred sudom novije Literature / / Diadora. – 14. – 1992. – S.375443; Войтович Л. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати? – С.50-63. Цитування тексту Костянтина Багрянородного за російським виданням 1991 р.]
22. З розділу 13 трактату василевса Костянтина VII: “… до турків прилягають наступні народи: з західної сторони від них – Франгія, з північної – пачінакіти, з південної – Велика Моравія, тобто країна Сфендоплока [Святоплука – Л.В.], котра зовсім знищена тими  самими турками і захоплена ними. Хорвати же сусідять з турками біля гір…”. [Цитування тексту Костянтина Багрянородного за російським виданням 1991 р.]. Цей фрагмент трактату дозволяє вважати, що з початку Х ст. Угорці межували з Хорватами біля Карпат, тобто у Закарпатті (Constantine Porphirogenitus. – Vol.2. – Р.63). Г.Літаврін та В.Шушарін, які вважають, що мова тут йде про далматинських хорватів, і відносять цей фрагмент до незрозумілих (Константин Багрянородный. Об управлении… – С.339), скоріше за все, самі помиляються. Повідомлення 13 розділу логічно пов’язане в тексті з рештою повідомлень про Угрів, Печенігів та Хорватів.
23. Повість Минулих Літ згадує один раз Білих Хорватів і тричі Хорватів: “… По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю , де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а інші чехами назвалися. А се – ті самі слов’яни: Білі Хорвати, Серби і Хорутани. … І жили в мирі Поляни, і Древляни, і Сіверяни, і Радимичі, і В’ятичі, і Хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині Волиняни, а Уличі і Тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і є гради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”.
… У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато Варягів, і Словен, і Чуді, і Кривичів, і Мері, і Полян, і Сіверян, і Древлян, і Радимичів, і Хорватів, і Дулібів, і Тиверців…
… У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він з війни хорватської, то Печеніги прийшли по тій стороні од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і стрів їх на Рубежі коло броду, де нині Переяслав.” (Цитування за ПВЛ. – Ч.1. – С.2, 14, 23, 84).

З тексту цих фрагментів зрозуміло, що згадка про Білих Хорватів відноситься до земель, які в часи Нестора входили до складу Чеської держави (тобто, до справжніх осередків Білих Хорватів біля витоків Одри, Ниси та в басейні Білої Ельстер. З інших фрагментів можна зробити висновок, що якась група Хорватів (не названих Білими) жила в межах пізнішої Київської Русі, правдоподібно, десь в басейні Дністра (звідки вони взяли участь у виправі Олега чи Аскольда проти Візантії і звідки Володимир встиг повернутися до Києва, якому загрожували Печеніги, можливо, союзники Хорватів).

24. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек (бл.1160 – 1223) у фрагменті про короля Болеслава Хороброго: “Гуннів чи Угрів, Хорватів і Мадярів, племена сильні, він перебрав під свою владу…” (Monumenta Poloniae Historica. – T.2. – Lwуw, 1872. – P.231), – можливо, відбив свідчення про боротьбу між Угорщиною та Польщею після 966 – до 981 рр. за хорватські землі, розташовані вздовж гір на захід від Дуклянського перевалу. Боротьба за ці землі йшла з перемінним успіхом. Очевидно, в ході цієї боротьби Угорщина оволоділа Перемишльською землею, про що може свідчити угорський цвинтар Х ст. у Перемишлі. У 981 р. ці землі були включені до складу Київської Русі князем Володимиром Святославичем, в гаремі якого з’явилися дві “чехині”, одну з яких звали Адель. 

25. Видатний англосаксонський політик і культурний діяч, кабінетний ерудит король Альфред Великий (879-899/901) у своєму доповненні хорографії іспанського священика Павла Орозія (кінець ІV – перша половина V ст.), яке базувалося на різноманітних відомостях сучасників, зокрема добутих при дворі Арнульфа, германського короля (887-899) і римського імператора (896-899), який воював проти Великої Моравії та інших сусідніх слов’ян (Ekblom R. Arfred the Great as Geographer // Studia Neophilologica. – T.14. – Uppsala, 1941/1942. – P.142), помістив “Хоротів” (хорватів) на схід від Далемінців і на південь від Магда, а “з півночі від землі знаходяться Сарменди до самих Рифейських гір” (“Орозій” короля Альфреда, 12-13). 

Далемінці-гломачі разом з Сіучлами, Колодицами, Мільчанами і Лужинами входили до союзу Сорбів (Сербів) (Boswort J. King Alfred’s Anglo%Saxon version. – London, 1859. – P.37; Labuda G. Їrуdіa skandynawskie i angіosaskie do dziejуw sіowianszczyzny. – Warszawa, 1961. – S.95) Цей союз був відомий Костянтинові Багрянородному як Біла Сербія. Донині збереглися залишки цього союзу – лужицькі серби. Землі Далемінців локалізуються між р.Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стріли, Полуницею і Крушними горами. Отже, у праці Альфреда відбита західна межа між Білими Хорватами та Білими Сербами. Сюди доходили поселення чеських хорватів з-над Верхньої Лаби та сілезьких хорватів з-над Верхньої Нисе, відомі
з інших джерел (Niderle L. Slovanske staroїitnosti. – D.3. – Praha, 1911. – S.128). Д.Босворт поміщав Мегд у Східній Прусії та Польщі (Boswort J. King Alfred’s. – Р.37), Г.Лябуда ототожнив його з Мазовією (Labuda G. Їrуdіa skandynawskie. – S.9698), локалізація якої не потребує уточнень. Сарменди – поза сумнівами – Сармати (Матузова В.И. Английские средневековые источники. – Москва, 1979. – С.28). Цим терміном вчена Європа довший час позначала населення своєї східної частини.

Під Рифейськими горами в літературі, звичайно, розуміють Уральські гори. Тому і цей фрагмент “Орозія” короля Альфреда міг означати вказівку на те, що за Хорватами аж до Уралу живуть Сармати, тобто незнаний народ. Але трактування цієї назви досить неоднозначне. “Скіфія лежить під самою північчю і біля підніжжя Рифейських гір, звідки дує Борей”, – писав Псевдо-Гіпократ. “У Скіфію і в північні землі вступив жахливий Борей… І що ж? Хіба Гіпаніс [Південний Буг – Л.В.] , що бере початок зі скіфських гір, будучи спочатку
прісним, не псується пізніше гіркими солями?” читаємо у “Метаморфозах” римського поета Овідія, засланого у І ст. до м. Томи на побережжі нинішньої Румунії. Тут явно під Рифейськими (Скіфськими) горами можна бачити Карпати (Подосинов А.В. Произведения Овидия как источник по истории Восточной Европы и Закавказья. – М., 1985. – С.159).

Підводячи підсумки аналізу повідомлення “Орозія” короля Альфреда про Хорватів, можна стверджувати, що, уточнюючи західні та північні межі хорватського масиву, ця пам’ятка прив’язує весь масив до Карпат.

26. Легенда про св.Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом у 929 р., була сформована у 940-970 рр. сучасниками, добре знайомими з фактичним перебігом подій, і лягла в основу Житія. Після загибелі Вацлава його мати Драгомира втекла до Хорватів. Болеслав енергійно намагався дістати матір у свої руки, але не зміг цього зробити (Chaloupecky V. Knize svaty Vaclav // Cesky casopis historicky. – T.47. – 1946. – S.47). Земля Хорватів мусила знаходитися недалеко від Пшован. Очевидно, звідти княгиня виїхала далі на схід, за межі впливу Болеслава. Схоже, що хорватська верхівка, яка нею опікувалася, була вже християнською.
27. Войтович Л. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати ? – С.62.
28. Грушевський М. Iсторiя України%Руси. – Т.1. – К., 1991. – С.213, 493.
29. Јowmiaсski H. Poczatki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.112; – T.3. –Warszawa, 1967. – S.6869
30. Kunstmann H. Ьber den Namen der Kroaten // Die Welt der Slaven. – 27/1. – 1982. – S.131136; Id. Kamen die westslavischen Daleminci aus Dalmatien ? // Die Welt der Slaven. – 28. – 1983. – S.370; Id., Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Por phyrogenetos // Die Welt der Slaven. – 29/1. – N.F. VII. – 1984. – S.119
31. Klaic N. Poganska Stara ili Vela Hrvatska cara Konstantina Porfirogeneta // Croatica Christiana Periodica. – G.12. – B.21. – Zagreb, 1988. – S.4962
32. Katisic R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. – 20. – 1990 (1992). – S.225328
33. Muzic I. Podrijetlo i pravjera Hrvata. – Split, 1991
34. Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. – Zagreb, 1925. – S.88120; Id., Das Regensburger Priwileg von 1086 fьr das Bistum Prag // Mitteilungen des Instituts fuer Osterreichische Geschichte. – T.62. – 1954. – S.147
35. Grafenauer B. Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfirogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T.5. – Zagreb. – 1952. – S.155
36. Panteliж S. Najstarija povijst Hrvata. – Mainz, 1993
37. Тимощук Б.А. Восточнославянская община VI-Х вв. – М., 1980; Филипчук М.А. Нова знахiдка. Плiсненський саркофаг // Лiтопис Червоної калини. – 1993. – N 10-12. – С.55
38. Beloseviж J. Materijalna kultura Hrvata od VII do X stoljeta. – Zagreb, 1980. – S.47
39. Schmidt B. Die spдte Vцlkerwanderungszeit in Mitteldeutschland. – Halle, 1961. – S.41; Hermann J. Die Slawen in Deutschland. – Berlin, 1986. – S.18
40. Iсаєвич Я.Д. До питання про захiдний кордон Київської Русi // Iсаєвич Я. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. – Львiв, 1996. – С.90-104
41 Цигилик В. Залiзодобувний центр в с.Рудники на Прикарпаттi на рубежi I та II тисячолiть н.е. // Миколаївщина. Збiрник наук. стат. / Вiдпов. ред. Л.Войтович. – Т.1. – Львiв, 1998. – С.39-48; Филипчук М. Слов’янськi поселення Українського Прикарпаття у другiй половинi I тисячолiття н.е. Стiльсько та його округа // Там само. – С.80%104; його ж. Про господарство та соціальні мікроструктури населення Українського Прикарпаття в останній чверті 1 тис. н.е. // Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові крнцепції на зламі тисячоліть. Матеріали Міжнародної наукової конференції. 30-31 березня 2001 року. – Львів, 2001. – С.220-238.

Джерело: http://shron.chtyvo.org.ua/Voitovych_Leontii/Bili_khorvaty_chy_karpatski_khorvaty.pdf

«Портал Археології Закарпаття» 2840 22.06.2016 - 07:30

Напишіть відгук