Археологія Закарпаття
Зачекайте, триває загрузка...

Верхнє Потисся як регіон контактів давніх європейських культур і цивілізацій

      20160428135835

 Як відомо, Верхнє Потисся – це регіон Центральної Європи, обмежений Східними (Українськими) Карпатами, а з півдня – Трансільванськими Альпами (Бая-Марські рудні гори). Із заходу воно захищене Татрансько-Гемерською височиною, з півночі  –  Бескидами, з північного сходу – Полонинськими Карпатами. Його рівнинна частина представляє собою другу терасу Тиси та її багаточисленних приток (Іза, Тересва, Теребля, Боржава, Бодрог, Красна, Самош, Тур, Ботар та інші). В адміністративному відношенні воно включає Закарпатську область України, Кощицький і Пряшівський самоврядні території (краї) Словаччини, Саболч-Сатмар-Березьку область Угорщини, Сату-Марський і Бая-Марський повіти Румунії. Для регіону характерний сприятливий клімат, багатство природних ресурсів, наявність декількох взаємодоповнюваних екологічних ніш (гірська, передгірська, рівнинна).

      Це область не тільки чудової і неповторної природи, але й прадавньої історії та культури. Потиська і Угорська рівнини, родючі долини річок (Уж, Латориця, Боржава, Самош, Кереш, Ондава), різноманітний рослинний і тваринний світ, багаті поклади корисних копалин приваблювали сюди не тільки мисливців, землеробів, скотарів, але й ремісників і торгівців. Вигідне географічне розташування у північно-східній частині Карпатського басейну, наявність прохідних перевалів зробили регіон своєрідним містком між Центральною і Східною Європою. Як встановлено багаточисленними дослідженнями, для значних періодів історії  притаманними були пам’ятки з елементами південних, західних і східних впливів.

     Природна замкнутість регіону обумовила культурну своєрідність і єдність, відмічену археологами вже у період кам’яного віку. Ця епоха висвітлюється з теоретичних положень, створених вітчизняними вченими. Завдяки пошуковим роботам, які провели А.П.Черниш, В.М.Гладилін, С.В.Смірнов, Л.В.Кулаковська, В.І.Ткаченко та багато інших, відкрито більше 80 пам’яток на теренах краю. Вони відносяться до раннього, середнього та пізнього палеоліту. Картографування артефактів палеоліту дало змогу прослідкувати певну тенденцію: тяжіння ранньопалеолітичних стоянок до гірської і передгірської зони та розміщення значної кількості пам’яток пізнього палеоліту в низовинній зоні.

     За даними археології, найдавніші сліди первісних людей на території сучасного Закарпаття засвідчено в ранньому палеоліті в Королеві Виноградівського, Рокосові Хустського, Малому Раковці Іршавського районів. Важливим етапом у вивченні палеоліту Центральної Європи стало відкриття у 1974 році В.М.Гладиліним і наступне дослідження очолюваної ним постійнодіючої палеолітичної експедиції Інституту зоології АН УРСР палеолітичного місцезнаходження поблизу селища міського типу Королево. Тут вдалося виявити різночасові (від гюнца до вюрма) стратифіковані комплекси з масовим матеріалом, зібрати багаточисленні колекції кам’яних виробів  –  колуноподібних знарядь, сікачів, зубчастих і виїмчастих ріжучих знарядь [17, c. 89]. Вченим вдалося виділити ряд варіантів ашельської індустрії. До варіанту ашель односторонній віднесено знаряддя крупних і середніх розмірів (більше 5 см), одиничні двосторонні ашельські знаряддя (рубила і колуни), зубчаті і виїмчаті форми мають другорядне значення [19, c. 129].

a_DSCF2097

      Різне поєднання виробів, що властиві цьому варіанту, дозволило виділити фації –  спільності більш вузького характеру. У карпатську фацію включено ашельські артефакти Закарпаття, Чехії, Словаччини. Виробничому інвентарю притаманний підвищений вміст чопперів, сікачів, колунів (січок), багатьом комплексам властива леваллуазська техніка. Завдяки детальному аналізу ашельських  колекцій Королево зроблено спробу співставити і прив’язати ряд чешських пам’яток [77, s. 17; 87, s. 81 – 90]. Найдавніші гюнцські, гюнц-міндельські місцезнаходження Чехії (Бечов І, Пржезлетіце, Странска Скала, Сухдол) синхронні деяким домустьєрським комплексам Королево. Є певна схожість у типах рубаючих знарядь між цими пам’ятками і нижніми шарами Королево (VIII, VII, частково VI). З міндельським VI комплексом Королево корелюються стратифіковані знахідки із Леток, Седлеца, Горок І (міндель-рисс-рисс). Схожість прослідковується у наявності чоперів, сікачів, поодиноких проторубил. Ряд рисських пам’яток Чехії мають аналогії з V-б, V-a, V комплексами Королево [17, c. 89]. Насамперед, це відноситься до Бечову 1-А (шар 6) і Бечову IV, де прослідковується схожість у леваллуазській техніці, співвідношенні рубил і чоперів, вигляді рубил, наявності листовидних форм. Існують і певні відмінності: у Бечові частіше використовувались “гострійне” леваллуа, а в Королево  –  черепахоподібне; в Летках, Седліце, Горках І практично не прослідковується леваллуазька основа, тоді коли в Королеві вона зароджується в гюнц-мінделі і мінделі (VII, VI комплекси) і чітко представлена в риський час.

      Більшість ашельських місцезнаходжень Центральної Європи відноситься до категорії пам’яток відкритого типу, в розглядуваному регіоні cпостерігається аналогічна топографічна ситуація: пам’ятки фіксуються на високих терасах під відкритим небом, прослідковується зв’язок комплексів із джерелами сировини переважно вулканічного походження (андезит, обсидіан). На Закарпатті поки що не виявлено решток кісток первісних людей. Тому важко визначити, який фізичний тип давньої людини був творцем тих кам’яних виробів, які були виявлені на території краю. Спираючись на аналогії з сусідніх територій, наприклад, на знахідки кістки потилиці дорослої особи біля міста Вертешселлеш (Угорщина) вчені гадають, що ним міг бути близький тип до синантропа.

     Як відомо, на північ від Альп, у верхній течії Дунаю і на більш північних територіях протягом середнього палеоліту з’явилися три культури: пізній ашель, центральноєвропейська культура мікок і мустьєрська культура [1, с. 37].  Можна прослідкувати приток центральноєвропейської індустрії мустьє на територію Моравії, що являлась посередником по відношенню до півдня Польщі (індустрія окепник і прандник). Пізніше у верхній течії Дунаю продовженням цієї культури була невелика група пам’яток з характерним набором знарядь. І хоч ще невідомо зв’язуюча ланка центральноєвропейської культури мікок з більш східними регіонами, однак, ймовірно, одна із індустрій Закарпаття і Угорщини теж була пов’язана з цією культурою  –  задунайська селетська культура [1, c. 37].

       Існування археологічних культур мустьєрського часу в Карпатському басейні, на погляд Л.Кулаковської, свідчить про різне походження і різні шляхи розвитку мустьєрських колективів [29, с. 116]. Стародавні мешканці краю залишили тут пам’ятки королевської культури, індустрія якої виросла на місцевій ашельській основі. Зародившись на рівні горизонтів VII – VI Королево, техніка леваллуа розвивається в пізньому ашелі, а потім і в мустьєрський час. Збільшується показник леваллуа від нижніх до верхніх горизонтів, зменшуються розміри ядрищ, проявляється стандартизація леваллуазських заготовок [29, c. 116].

160261

    На початку вюрма леваллуазські комплекси зникають з території краю [29, c. 116]. Приблизно в цей чи в більш пізній час нове леваллуазське вогнище виникає в Подністров’ї. Як відомо, у вітчизняному палеолітознавстві існує думка про генетичні зв’язки леваллуазських індустрій цих регіонів, про що свідчить схожість технічних і типологічних даних. Як вказує В.Гладилін, ”є всі підстави розглядати горизонти VII i VI Королево як генетичну підоснову леваллуазських індустрій горизонтів V – III. Останні, ймовірно, є тим культурним пластом (чи його частиною), із якого розвинулись леваллуа-мустьєрські індустрії Подністров’я [16, с. 15 – 16]. На погляд Л.Кулаковської, на рубежі рисс-вюрма 1 відбулася міграція леваллуазської групи населення із Закарпаття в Прикарпаття. За останні десятиріччя в Подністровському Поділлі відкрито ряд мустьєрських, в тому числі, леваллуазських комплексів. Техніко-типологічний аналіз цих індустрій, їх співставлення з відомими леваллуазськими комплексами в Подністров’ї дали змогу конкретизувати шляхи походження молодовського леваллуа. Дослідники запропонували лінію розвитку леваллуазської культури на території Закарпаття і Прикарпаття: Королево-Кишлянський Яр-пізній комплекс Великого ГлибочкаІ-Кетроси-Тернопіль-Пронятин-Молодово І і V- Бережани V [54, с. 23 ]. Рух окремих груп (культур) із заходу на схід чи навпаки відбувався не шляхом єдиної міграції. Розповсюдження цих культур не означало ”переселення народів”, а було повільним проникненням дрібних мисливських груп, обумовлене їх способом життя. Багатошарові стоянки підтверджують, що окремі групи неодноразово поверталися на  місця попереднього перебування.

      Носіїв королевської культури на Королевському місцезнаходженні змінили, на погляд Л.Кулаковської, поселенці, що залишили культурно-хронологічний комплекс ІІ а [29, c. 117]. Індустрія цього комплексу не має нічого спільного з матеріалами леваллуазських колекцій і пов’язується з першою міграційною хвилею на території краю. Як відомо, рубіж рисс-вюрма  –  вюрма 1 на європейському континенті характеризується ”великими палеолітичними міграціями”, що, вірогідно, було пов’язано зі зміною природних умов. В одних випадках фіксується існування індустрій, які своїм корінням йдуть в ашельську епоху, в інших  – поява нових мустьєрських культур. Саме така ситуація склалася з комплексами ІІ а Королево, область поширення індустрій якої треба шукати західніше Карпат. Аналогії прослідковуються у селетських артефактах Словаччини (Замаровці, Радошина), колекціях шарів 8,7 печери Кульна в Моравії, мустьєрських матеріалах Рипичени-Ізвор у Румунії [29, c. 117].

     Наступний відрізок вюрма пов’язаний з появою в Королеві ще однієї групи населення, що фіксується культурно-хронологічним комплексом ІІ. Л.Кулаковська прослідкувала різницю між колекціями горизонтів ІІа і ІІ в техніці вторинної обробки. Так, в комплексі ІІа досить високий показник двохсторонньої обробки, в той час як для комплексу ІІ він становить 2% [29, c. 117]. В комплексі ІІ частіше зустрічаються вироби з природними обушками (46% проти 23% у ІІа). У комплексі ІІа провідна форма скребел листовидна і підлистовидна, в комплексі ІІ  –  вона більше наближається до геометричної  –  трикутної і трапецеподібної. На погляд дослідниці, комплекс ІІ  –  це результат ще однієї міграційної хвилі [29, c. 118]. Вона з обережністю висловила думку, що комплекс ІІ Королево належав населенню, що просунулося з більш західних районів, наприклад, Угорщини, Словаччини (Шубаюк, Пршепостка).

      Мустьєрські пам’ятки краю виявлено, головним чином, на останніх південних відрогах Карпат: в Берегові, Дубрівці Ужгородського, Заставному Берегівського районів, Мукачеві, Ужгороді та інших пунктах. Спостерігалося певне вдосконалення техніки обробки каменю, відомої в науці під назвою сколотої.  Матеріальна культура раннього і середнього палеоліту на території Верхнього Потисся мало чим відрізняється від культур Карпатського ареалу. Як вважають окремі дослідники, певні особливості техніки виготовлення кам’яних знарядь праці дозволяють припустити, що заселення прикарпатської зони Східної Європи відбувалося із Тисо-Дунайського басейну [43, с. 24].

      У пізньому палеоліті продовжився процес подальшого розселення палеолітичного населення у напрямку з півдня на північ, а також північний схід і північний захід. Це привело до виникнення в певних районах окремих локальних відмінностей у культурі і навіть до появи культур локального характеру [60, с. 29]. За характером матеріальна культура пізнього палеоліту Верхнього Потисся входить до кола старожитностей культури Селет Тисо-Дунайського басейну. Фахівці вважають, що її носії прийшли з території Балкан, а одна з груп просунулася у верхньотиський регіон. На заключному етапі пізнього палеоліту в Карпатському басейні виникла нова культура, що бере початок у культурі Гравет Західної Європи. Для неї притаманні знаряддя великих розмірів, леза, різці, скребачки, пластини з притупленим краєм. Розміри знарядь зменшуються, вони набувають мікролітичної форми з правильними геометричними обрисами [18, с. 29; 19, с. 37].

     У результаті інтенсивних пошуків сьогодні в краї відомо понад 40 стоянок пізнього палеоліту. Найбільше даних зібрано про об’єкти на Павловій горі в Мукачеві, Малій горі в Берегові, на Радванській горі в Ужгороді, на горі Сар у Королеві. Тут зафіксована велика кількість кам’яних знарядь праці (скребла, різці, ножевидні пластини), нуклеуси, відщепи. Нуклеуси, наприклад, набувають правильних призматичних або конусоподібних форм з чіткими слідами від сколювання пластин. Окрім звичайної ретуші знаходить застосування плоска ретуш, що наносилася віджиманням дрібних відщепів-лусочок по краях і поверхні знарядь. Для виготовлення знарядь праці використовувався андезит, кремінь, кварцит, обсидіан.

      Верхнє Потисся представлене досить значною кількістю типових  пам’яток мезолітичного часу, на багатьох з яких проводилися стаціонарні дослідження. Вважається, що тут фіксується найбільше скупчення поселень цього часу в Карпатському басейні [97, s. 47 – 60]. Оскільки регіон розташований у географічному центрі Європи, природно, що тут артефакти концентрують риси різноманітних етнокультурних спільностей.

      Дослідження мезоліту краю розпочалося у 80-х роках минулого століття. За останніми даними тут картографовано 38 пам’ток [32, с. 42]. Найкраще вивченими є стоянки в околиці с.Кам’яниця (урочище Скалка) Ужгородського району, де зібрано значну кількість мікролітичних знарядь, відщепів, нуклеусів, виготовлених з андезито-базальту, обсидіану. Вони датуються VIII – VII тис. до н.е.  Із наявних даних можна стверджувати, що в розглядувану добу вже була заселена Притиська рівнина, останні відроги Карпатських гір, а також долини річок Уж, Латориця, Боржава, Тиса. Аналіз мезолітичних стоянок дозволяє виявити їх генетичний зв’язок із пізньопалеолітичними пам’ятками регіону і в цілому Східних Карпат. Останні вже наприкінці палеоліту не були непрохідним бар’єром по обидва боки хребта при наявності зручних перевалів.

      Мезоліт Закарпаття представляють дві етнокультурні єдності. Це пам’ятки ще з деякими індексами кінця палеоліту (Кам’яниця V) і комплексами, що вже яскраво свідчать про нові тенденції, характерні для мезоліту (Кам’яниця І) [33,  с. 42 ]. Про жвавий обмін між мезолітичними спільнотами свідчить, наприклад, те, що вироби із закарпатського обсидіану фіксуються на мезолітичних поселеннях Словаччини і Чехії [90, s. 393]. В той же час вулканічна сировина із західних територій використовувалася на пам’ятках Закарпаття [30, с. 168 – 175]. Основні аналоги Кам’яниці, як вважає Л.Мацкевий, розташовані в західному і східному напрямках; це засвідчує, що Карпати не були перешкодою для торгових зв’язків і обмінних операцій. Аналіз наявних фактів дозволив віднести мезолітичні пам’ятки регіону, як і на суміжних територіях, до ІХ – ІV тис. до н.е. [33,  с. 32].

      В епоху неоліту у верхньотиському регіоні формуються землеробські культури, витоки яких слід шукати на теренах балкано-дунайського світу. Це прискорило  становлення і розповсюдження відтворюючих форм господарської діяльності. Саме тут спостерігається переплетіння культурних досягнень, набутих етнічними спільнотами Східної і Південно-Східної Європи.

      Старожитності доби неоліту поділяються на три етапи: ранній, середній, пізній. У період  раннього неоліту (кінець VI – середина V тис. до н.е.) в регіоні поширюються старожитності культури Кріш, яка представляла давню неолітичну цивілізацію Південно-Східної Європи. Вона в Карпатському басейні сформувалася у Південному Потиссі й Подунав’ї. Носії культури поширили її також на східну частину Карпатської улоговини, включаючи й Верхнє Потисся. Походження пам’яток крішської культури в північно-східному Потиссі пояснюється прямою міграцією цього населення з півдня, яка відбувалась, на погляд М.Потушняка, у двох напрямках  – по річкам Тиса і Самош [47, с. 144]. Існує також думка (В.Тітов, Н.Каліц, Я.Маккаї, Й.Корек), що носії культури Кріш-Кереш із Трансільванії вздовж долини Самошу просувалися на північ до родовищ обсидіану Токайсько-Земплінських гір. У Верхньотиському регіоні прибуле населення (ймовірно, без місцевого мезолітичного субстрату) створило периферійні особливості культур Кріш – Кереш.

     На основі аналізу археологічних матеріалів можна встановити, що крішська культура пройшла в північно-східному Потиссі тривалий період розвитку, утворивши окрему верхньотиську групу. Пожвавлення торгово-економічних зв’язків наприкінці VII –  на початку VI тис.до н.е. пов’язане не тільки з проникненням і розповсюдженням у Тисо-Дунайському басейні культурних імпульсів із балкано-егейського ареалу, але і з появою нових груп населення, які прийшли із Подунав’я. Просуваючись вверх долиною Тиси, вони стали засновниками відтворюючих форм господарської діяльності і носіями культурних досягнень балканської неолітичної цивілізації. У Карпатський басейн відтворююча економіка була принесена з більш південних районів Європи, де вона фіксується вже у VI і  навіть частково у VII тис. до н.е. Однак шляхи перенесення і сам процес її розповсюдження ще далеко не зрозумілі. Можна лише вказати основний напрям її поширення  –  з півдня на північ чи з південного сходу на північний захід вздовж вардаро-моравського шляху до Дунаю і вверх по Дунаю і Тисі, по Марошу  –  у східну Угорщину, Закарпаття і Трансільванію [1, c. 75 ].

1024px-European-late-neolithic-english.svg

       В середньому неоліті у Верхньому Потиссі поширюється культура лінійно-стрічкової кераміки. Її становлення пов’язане з утворенням у Східній Угорщині і Південно-Східній Словаччині культури Бюкк (буковогорська), носії якої підтримували тісні контакти з племінним світом Тисо-Дунайського басейну. На північному сході, в Закарпатті, вони контактували з носіями культури мальованої кераміки, займалися мотичним землеробством і скотарством. Буковогорська культура характеризується високорозвиненою економікою і широкими зв’язками з багатьма культурами як Карпатського басейну, так і тими, що знаходилися поза ним. Основа цих зв’язків  – широкий обмін обсидіаном і виробами з нього, що розповсюджувався в Центральній і Південно-Східній Європі [1, c. 243]. Культура Бюкк підтримувала зв’язки як із сусідніми культурними групами, так і доволі віддаленими культурами Карпатського басейну. Бюкські матеріали проникають вверх по Тисі – у район Закарпаття. Основний індикатор цього –  розповсюдження бюкської кераміки виключно високоякісно орнаментованого посуду. Важко сказати, чи маємо ми справу з “експортом” високоякісної столової кераміки, чи вона є лише супутнім продуктом обміну, в основі якого лежав обмін сировиною  – деякими породами каменю в обробленому і напівобробленому виді. Зв’язки культури Бюкк зі своїм західним і північним сусідом  –  культурою лінійно-стрічкової кераміки зафіксовані як багатьма знахідками бюкської кераміки на пам’ятках цієї культури, так і лінійно-стрічкової кераміки на бюкських поселеннях.

      Появу населення культур розписної кераміки в північно-східному Потиссі треба пов’язувати із загальними змінами, що відбулися в Карпатському басейні на початку середнього неоліту. На погляд М.Потушняка, на території, яку займали племена крішської культури, під впливом південних етнічних імпульсів складаються нові культури [47, c. 149 – 150]. У середньодунайських областях з’являється населення культури Вінча. Розширює свою територію культура алфелдської лінійної кераміки. Активізується і населення західного варіанту культури лінійної кераміки (культура волютової кераміки) в Задунав’ї. Ймовірно, на цей час треба віднести її експансію на захід і північ (до південної Польщі). В цей же час в північно-східне Потисся приходять племена культури розписної кераміки, які поступово зайняли територію верхньотиської групи крішської культури. М.Потушняк вважав, що генетичне коріння культури варто шукати в середовищі населення північнобалканських областей. Саме його масова експансія в регіон призвела до утворення в середньому неоліті самостійної етнокультурної спільноти [49, с. 56].

     Пізня доба неоліту Закарпаття представлена культурою Полгар, яка у Верхньому Потиссі об’єднала кілька груп і культур. Процес формування полгарської культури розглядається лише в загальних рисах, підкреслено, що в її утворенні взяли участь кілька різнородних етнічних груп, але з переважанням північнобалканських культурних імпульсів [48, c. 300 -301]. Сюди віднесено, наприклад, поселення у Дерцені Мукачівського, Запсоні Берегівського, Великій Паладі Виноградівського районів, Берегові, які датуються часом приблизно 4000-3700/3600 років до н.е. і представляють артефакти групи Тиса. Чеські та словацькі вчені вважають, що буковогорська культура послужила генетичною основою тиської. Її пам’ятки виявлено в долинах верхньої та середньої течії Тиси та її приток [95, s. 62 – 63].

     Тиська культура на Закарпатті продовжує існувати і на початку доби міді. Старожитності цього періоду яскраво свідчать про дальші успіхи первісної людини в землеробстві і скотарстві, обробітку металу і каменю, гончарстві. На добу міді припадають два заключних етапи полгарської культури  –  тисополгарської і бодрогкерестурської груп та культури Баден, хронологічні рамки яких визначаються в межах 3600 – 2000/1900 років до н.е. Формування першої відбувалося в складній та строкатій етнокультурній обстановці, що склалася в кінці неоліту в Карпатському басейні. Аналіз артефактів раннього періоду полгарської культури дозволив М.Потушняку висловити думку, що у її складанні приймали участь декілька різнородних етнічних груп. Місцевою підосновою у Верхньому Потиссі було населення дяківського етапу культури розписної кераміки, частково буковогорської групи і середньонеолітичної групи Сільмег [48, с. 300]. Помітний вплив на формування культури справили напівкочові пастуші племена культури Турдаш, що просунулися з південно-західних районів Тисо-Дунайського басейну (поселення Мала гора біля с. Дерцен, Підгорб, Дийда-Товар), і з півночі, із-за Карпат, населення культури лінійно-стрічкової кераміки (поселення Великі Рашківці в Східній Словаччині). Не останню роль у складанні розглядуваної культури відіграло населення тиської культури, що виникла на рубежі V – IV тис. до н.е. в південно-східній частині Потисся. На початку IV тис. до н.е. тиське населення почало швидко розповсюджуватися по всьому Потиссю і стало основним компонентом, що прийняв участь у складанні ранньої полгарської культури. Правда, і тиський елемент  виступає в цьому процесі не чистим, а змішаним з турдашським. В Закарпатті змішані тиські і місцеві елементи найбільш відчутно проявляються в керамічному комплексі головним чином Берегівського поселення [48, c. 300].

        На рубежі ІІІ – ІІ тис.до н.е. ускладнюється етнокультурна карта Карпатської улоговини. Причиною цього була постійна міграція племен, у тому числі і в Потиссі. Сюди прийшли, наприклад, носії культури шнурової кераміки, і, можливо,  племена трипільської культури, які проживали у Прикарпатті. На Закарпатті до кола пам’яток тисо-полгарської культури (групи) зараховано поселення і могильник у с. Великі Лази Ужгородського, поселення в с.Дийда (урочище Гомполог) Берегівського районів, Берегові [41, с. 269 ].

       Заключний етап полгарської культури пов’язується з бодрогкерестурською групою, яка в основному поширена у Верхньому Потиссі.  Із часів її існування розпочався процес більш прискореного розвитку мідноливарної справи і застосування в господарській діяльності мідних знарядь і прикрас. Як вважається, вони потрапляли до населення Українських Карпат із трансільванського і словацького металургійних центрів [68, s. 71 – 72]. За формою і технікою виготовлення металічні вироби Верхнього Потисся мають багато спільного з виробами трансільвансько-балканського металургійного центру. Племена Тисо-Дунайського басейну використали технологічні досягнення металургів Балкано-Егейського світу, які досягли в V – IV тис. до н.е. значних успіхів у міднорудному виробництві. Деякі види зброї (кинджали, бойові сокири) подібні до тих, що були поширені на території материкової Греції і на Балканах. Це свідчить про зв’язки місцевого населення зі східносередземноморським світом. Ріст міжплемінного обміну пояснюється попитом на сировину, адже рудні поклади були ще не всім доступні. Металургія сприяла встановленню постійного обміну і поширенню культурних надбань між племенами. Застосування металевих знарядь праці, зброї означало перелом у суспільному виробництві і нарощення виробничого потенціалу у землеробстві, скотарстві, ремеслі.

      Дослідженнями Н.В.Риндіної і Є.М. Черних доведено, що населення трипільської культури одержувало метал з Балкано-Карпатського регіону. За формою і технікою виготовлення металеві вироби Українських Карпат наближаються до трансільванських і північнобалканських. Вчені висловили міркування, що завдяки племенам трансільвансько-балканського ареалу збагатила своє знання про метал і металургію решта населення Європи. Першоджерелом цих знань були центри стародавньої цивілізації Близького Сходу в V-IV тис. до н.е. Однак неолітичне населення Балкан, використовуючи досвід сусідів з Анатолії, опанувало всіма процесами металургії, починаючи від гірничо-добувної справи, виплавки і лиття і аж до ковальсько-ювелірної техніки. Посередниками в поширенні мідних виробів і технології металургії між населенням Трансільванії та трипільцями, на думку вчених, були племена тисополгарської культури [11, с. 14].

     Фахівці виділяють декілька етапів місцевої металообробки. Спочатку відбувалося в основному виготовлення  прикрас і в меньшій мірі знарядь.  Поряд з місцевими виробами населення користувалося привізними товарами з трансільванських і словацьких металургійних центрів. Інколи і свої вироби виготовляли за привізними зразками. Тому у Східно-Карпатському регіоні спостерігалася явно виражена подібність металевих виробів [11, c. 17]. На другому етапі (перша половина ІІІ тис. до н.е.) розпочинається виготовлення знарядь (плоскі сокири, чекано-молоти, тесла, сокири-молоти), а металовиробництво базується на привізній сировині. Протягом наступного періоду майстри Карпат (середина ІІІ тис. до н.е.) вже відливають вироби у парних ливарних формах, використовують привізні сокири  –  хрестоподібні тесла, які потрапили  сюди завдяки міжплемінному обміну з районів Південної Європи. На останньому етапі (друга половина ІІІ тис. до н.е.) фіксується наявність значної кількості зброї, що свідчить про суспільні зміни, що були викликані майновою диференціацією в середині патріархально-родових общин [11, c. 18].

      На кінець доби енеоліту у Верхньому Потиссі припадає поширення  баденської культури. Наприкінці ІІІ тис. до н.е. почалась міграція цієї групи з південних просторів Карпато-Дунайського світу в Тисо-Дунайський басейн. Частина населення пройшла на північ за межі Карпат. У результаті взаємопроникнення елементів місцевої та запозиченої культури утворився ряд локальних варіантів культури Баден [28, с. 58].  Як показали дослідження, територія Закарпаття виявилася найбільш північно-східною межею культури. За останні три десятиліття в краї стало відомо ряд пам’яток: поселення в Берегові,  Мукачеві, Осої Іршавського, Пийтерфолво Виноградівського, Великі Лази, Малі Геївці Ужгородського районів.

      На погляд Е.Балагурі, культура Баден припиняє своє існування з проникненням у східну частину Тисо-Дунайського басейну скотарських племен із Північного Причорномор’я [10,  с. 68]. Їх роль у  формуванні ряду культурних та етнічних спільнот епохи ранньої бронзи, як вважають дослідники, могла бути значною [36, с. 14]. У  переселенському русі приймали участь і балканські племена, що проникли в Подунав’я  й  на територію сучасної Румунії. До числа прибульців можна віднести носіїв культури шнурової кераміки, вірогідно, племена трипільської культури, що проживали в Прикарпатті [10, c. 47]. Опинившись в гущі місцевого населення, носіїв культури Баден-Коцофені, вони поступово асимілювались, однак їх роль в культурному процесі Східних Карпат доволі помітна. У силу цього відбувається, крім культурної дифузії, також і формування змішаних, контактних груп, а в кінцевому результаті  –  конвергенція. У результаті цих явищ і виникають окремі культури бронзового віку  –  Ніршег, Мако, Вучедол.

     Досить складним є питання походження та історичної долі носіїв енеолітичних культур Закарпаття, оскільки наявного матеріалу для його вирішення недостатньо. Тут потрібно враховувати, що наступна епоха – доба бронзи – формувалася не без участі культур місцевих жителів Карпат. На цей період  ускладнюється етнокультурна карта карпатського ареалу, в чому певну роль відіграли прийшлі племена. Їхній рух став особливо інтенсивним на зламі ІІІ – ІІ тис. до н.е. З півдня, з Балкан у Тисо-Дунайський басейн вклинилося населення, що володіло досягненнями егейської цивілізації: розвинутим рільництвом, знанням бронзоливарної справи, керамічного виробництва. Зі сходу, зі степових районів Північного Причорномор’я, через Південні Карпати і Подністров’я, прийшли напівкочові пастуші племена – носії ямної культури [9,  с. 32; 10, с. 323]. З Прикарпаття вклинилося строкате в етнічному відношенні населення ( носії культури шнурової кераміки і, ймовірно, трипільські племена), яке, рятуючись від загрози носіїв ямної культури, рушило через карпатські перевали на захід [57, с. 137 – 138]. Із Західної Європи у середньодунайську низовину  посунули носії культури лійчастого посуду [37,  с. 50, 51, 58; 83, s. 14 – 17; 86, s. 85 – 93]. Прийшле населення, яке опинилося в чужому середовищі, намагалося асимілювати автохтонних жителів, або саме зазнавало асиміляції, однак їх роль у культурному процесі Східних Карпат доволі помітна. Частина ж населення Карпатського регіону, втікаючи від пришельців, відійшла у важкодоступні лісисті райони [95, s. 105 – 109].

     У процесі культурно-історичного розвитку на початку бронзового віку в Тисо-Дунайському басейні відбувається консолідація племен, стабілізується мирне життя, формуються етнокультурні спільноти з доволі близькими рисами матеріальної і духовної культури. В цьому зв’язку ужгородський етнолог М.Тиводар, говорячи про етнокультурні утворення, підкреслював, що цей процес відбувався неоднозначно. При цьому враховуються такі явища, як розселення, переселення, колонізація. У ряді випадків ці процеси пов’язані з проблемами субстрата і асиміляції, але одночасно з цим може йти і процес культурної інтеграції племен. Останні можуть бути близькими, віддаленими, що по-різному відображається на культурній єдності, а можуть бути зовсім чужими своїм сусідам [56, с. 82].

      Проживаючи в зоні контактів різних культурно-етнічних спільнот, населення Верхнього Потисся приймало безпосередню участь в історичних процесах, які відбувалися в епоху бронзи у Східній і Центральній Європі. Протягом раннього періоду епохи бронзи в регіоні поширюються старожитності культури Ніршег-Затін, яка належала до етнокультурної спільності Зок. Вона сформувалася в північно-східній частині Карпатської улоговини, а її кордони доходять до передгірних районів західної частини Закарпаття. Тільки бронзові речі, зброя, прикраси свідчать про її належність до раннього бронзового віку. Вона прийшла на зміну баденській культурі, й тому її вплив відчутний, насамперед, на керамічному матеріалі. Посуд орнаментований глибоковрізними лініями, інколи заповненими білою пастою. Подібна кераміка відома також в культурах на території Північного Причорномор’я, Дніпровського Правобережжя і прикарпатської групи культури шнурової кераміки. На генетичні корні вказують орнаментальні композиції і різні елементи декору. Врізні лінії і рельєфні прикраси походять, на погляд Е.Балагурі, від культури Баден і Коцофені. Ймовірно, східне походження мають криві кремневі серпи. Птахоподібні посудини повторюють форми кераміки трипільської культури [6, с. 394]. Кухонна кераміка прикрашалася наліпними валиками, що були розчленовані защипами або нарізками [86, s. 62 – 64]. Як вважають вчені, вона дає можливість прослідкувати зв’язки носіїв культури Ніршег із племенами культур Мако і Вучедол. Самими близькими сусідами на заході і північному заході носіїв культури Ніршег були генетично споріднені племена культури Мако. Керамічний матеріал та елементи декорації цієї культури мають багато спільного з артефактами Ніршег. Наприклад, миски на піддоні в обох культурах прикрашались з внутрішнього боку. Як в одній, так і в другій культурах побутують миски з опуклим тулубом, прикрашені наколами та насічками [10, c. 62]. Прослідковуються зв’язки культури Ніршег і з культурою Вучедол, що була поширена на півдні Угорщини. Тут зустрічаються, подібні до закарпатських, глечики, банкоподібні горщики, черпаки. Орнаментація посудин заглибленими лініями використовувалась і в культурі Вучедол [10, c. 62]. На східнобалканські зв’язки вказують одноручні глечики з високою шийкою, амфори з двома ручками, миски на піддоні, циліндричні келихи [18, с. 64]. Горщики з віниковим нашкрябуванням не мають місцевої основи в Тисо-Дунайському басейні. Вони відомі в культурах Східної Європи в період Трипілля В12. Не виключено, що їх розповсюдження в Тисо-Дунайському басейні, в тому числі і в пам’ятках культури Ніршег, пов’язано з появою на лівому березі Тиси населення зі сходу [10, c. 63]. Миски на хрестоподібному піддоні із шнуровим орнаментом відомі в ямній культурі. Завдяки просуванню ямників на захід цей тип посуду поширився серед місцевого населення Карпатського регіону [9, c. 63].

      На рубежі ІІІ – ІІ тис. до н.е. носії культури шнурової кераміки із Південної Польщі і Прикарпаття почали проникнення в гірські і передгірські райони регіону в пошуках нових пасовищ. У ході розселення на невисоких відрогах Карпат і в долинах гірських річок вони встановлювали контакти із землеробсько-скотарським населенням культури Ніршег. Вірогідно, що в останнього і були запозичені не тільки предмети землеробського побуту, але й обряд тілоспалення [100, s. 229 – 231]. Цей обряд поширився серед населення Тисо-Дунайського басейну у пізньоенеолітичний час і залишався провідним в епоху ранньої бронзи.

      Нині важко провести межу між періодом ранньої та середньої бронзи. Думається, що населення Тисо-Дунайського басейну еволюційним шляхом переходило до середнього етапу бронзового віку. На етнічній карті Карпатської улоговини, яка стала більш строкатою, відбувалися суттєві зміни. Наприклад, у Задунав’ї з’явилося  скотарсько-землеробське населення культури інкрустованої кераміки, а в межиріччі Тиси та Дунаю  –  носії культури Ватья. На території Східної Угорщини жили племена з теллеподібними поселеннями, які в науковій літературі відомі під назвою культура теллей. У північній частині Тисо-Дунайського басейну  поширилися пам’ятки племен, що були носіями північнопаннонської, унетицької та хатванської культур. На схід від Тиси в Трансільванії жили племена  культур Вітенберг, Вербічіоара, Гирла Маре, Монтеору [28, c. 66].

      На північ від нижньої течії р.Муреш мешкали племена культури Отомань, старожитності якої зафіксовані і у південно-східній частині сучасного Закарпаття. Наприкінці раннього періоду бронзи (XVII – XVI ст. до н.е.) носії культури просунулися із північно-західних районів Трансільванії в долину середньої і верхньої течії Тиси, зайнявши і територію, населену племенами зокської культури. Її пам’ятки  вкривають майже всю північно-східну частину Тисо-Дунайського басейну [64, s. 57].   На Закарпатті старожитності отоманської культури виявлено у низинній та передгірській зонах краю (Неветленфолу, Заболоття, Пийтерфолво Виноградівського, Дийда, Квасово Берегівського районів).

0026_Otomanische_Ampfora_zirka_16st

        Носії культури стали каталізатором багатьох культурних традицій і досягнень  –  як місцевих,  так і балкано-егейських. Розпочався регулярний обмін між Східною Європою, Прибалтикою, Балканами і Тисо-Дунайським басейном. Процес переплетіння культурних течій сприяв швидкому засвоєнню отоманцями багатьох надбань того часу (віз, пересування на колісницях, рільництво, гончарна справа, кам’яне будівництво). Як вважав Е.Балагурі, носії культури перебували в тісних зв’язках із оточуючими племенами епохи середньої бронзи карпато-балканського ареалу. Ці контакти прослідковуються в зоні формування комарівсько-тшинецької культури, носії якої заселяли територію від Одера до Дніпра [5, с. 10]. Зокрема, на зв’язки з носіями цієї культури вказують типологічно близькі до отоманських чаші, миски, кухлі на піддоні, що були орнаментовані штрихованими трикутниками, опуклостями, обведені рядом канелюр, опуклобокі миски з трохи зігнутими всередину вінчиками, біконічні вази з циліндричною шийкою, тюльпаноподібні горщики, близькі до посудин комарівської культури [51, с. 86 – 91]. Якщо в кераміці ми знаходимо взаємно близькі аналогії, то зовсім іншу картину виявляємо в металі тшинецької і комарівської культур. Тут чітко проявляються трансільвансько-верхньотиські імпортні вироби чи їх копії [10, c. 232]. Від мешканців Трансільванії, Закарпаття, Середнього Подунав’я племена комарівської культури сприймали не тільки металеві вироби, але й інші передові господарчо-культурні досягнення того часу. Це стимулювало міжплемінний товарообіг, який здійснювався соціальними лідерами за умов концентрації в їх руках певної частини суспільного додаткового продукту [57, с. 124 ].

      Саме в ареалі поширення культури Отомань розташований трансільванський металургійний центр, знаходилися поклади міді, золота (Бая-Маре), які відіграли виключну роль у розвитку продуктивних сил. Деякі групи отоманців не тільки спеціалізувалися на металургії, але стали постачати серійними товарами із високоолов’янистої бронзи, сировиною чи напівфабрикатами інші племена. Вони встановили широкі зв’язки між племенами  Балкан і Східної Європи. Через отоманські землі проходила бурштинова дорога із Прибалтики на південь до берегів Середземномор’я. Отоманці контактували з Мікенами. Вони постачали мікенській знаті золото і в той же час мікенська культура (прямо чи опосередковано) впливала на культурний розвиток Карпатської улоговини [86, s. 46-47].  Наявність бронзових і золотих виробів (сокири, мечі, кинджали, диски, браслети) та їх орнаментація, що виконана в “мікенському” стилі, кам’яні споруди на городищі Спишски Штверток, антропоморфне зображення божеств і бойових колісниць являються ознаками запозичень із егейського світу [10, c. 237 – 238; 101, s. 230 – 231].  З нього бронзові вироби експортувалися носіям сусідніх культур, у тому числі і в тшинецько-комарівську етнокультурну спільність. Про це свідчать, наприклад, знахідки намиста із кургану № 8 Комарівського могильника, яке складається із золотих і срібних колечок, бляшок, підвісок, браслетів зі спиральними кінцями, очкоподібних спіралей і булавок із ромбічним щитком [98, s. 64 – 69].

      Остання чверть ІІ тис. до н.е. у Верхньому Потиссі і  східнокарпатському регіоні характеризується подальшим становленням продуктивних сил і виробничих відносин. У цьому процесі провідну роль відігравала бронзова індустрія. Наприкінці ІІ тис.до н.е. балкано-карпатський металургійний осередок досягнув найвищого розквіту [10, с. 243 ]. Зміни відбулися й у суспільно-політичному житті. Із заходу у східну частину Тисо-Дунайського басейну почали проникати носії культури курганних поховань. У результаті цієї експансії похитнулась мирна історико-культурна спільність населення Тисо-Дунайського басейну. Почалась міграція племен, інфільтрація культурних надбань, виникають нові культури, але не без участі носіїв культури курганних поховань. Саме під тиском останніх почалася міграція і осідлих племен (культури Дюловаршанд, Перьямош та інші). Міграційна хвиля охопила й Верхнє Потисся, куди, поряд з іншими племенами, із Трансільванії під тиском населення культури Ноа перемістилася частина носіїв культури Вітенберг [68, s. 79]. Тут вони змішалися з автохтонним отоманським населенням, і в результаті цього процесу сформувалась культура Станово. Ії початковий етап відноситься до XIV ст. до н.е. [4, с. 88 – 89].  Вона продовжувала зберігати традиції вітенбергців як у поховальному обряді (трупоспалення), так і у виготовленні глиняного посуду (черпаки, вази, миски, урни) з відповідною орнаментацією [2, с. 384].

a_DSCF2099

      У цю добу відбувався бурхливий розвиток металургії та металообробки. Найбільшими металообробними центрами Тисо-Дунайського басейну стали Пілінський, Верхньотиський, Трансільванський, звідки метал і металічні вироби експортувалися на території, де населення не мало високорозвиненої власної металургії. Продукція цих центрів розповсюджувалась у вигляді готових форм і злитків у різних напрямках Тисо-Дунайського басейну, в Прикарпаття до племен Ноа. Це підтверджують і дані спектрального аналізу. Вони свідчать про те, що місцеві бронзові вироби належать до типових оловянистих бронз, що були розповсюджені в Центральній та Південно-Східній Європі наприкінці ІІ –  на початку І тис. до н.е. [11, c. 36].  До них відносяться спіральні наручники косідерського типу, кельти трансільванського типу, чекано-молоти, мечі, булавки з потовщенням на тулубі, сережки. В той же час із Верхньотиського металообробного центру цілий ряд таких виробів, як еліпсоподібні відкриті браслети з опуклостями, рукозахисні спіралі, бронзові пояси, діадеми шляхом обміну потрапляли не тільки до носіїв культур Едьєк і Піліні, але і у більш східні і північно-східні райони, зокрема, до носіїв комарівської і культури Ноа. На це вказують багаточисленні скарби бронзових і золотих виробів [7, c. 479]. Картографування скарбів дозволило визначити шляхи, по яким відбувався обмін між станівським населенням і племенами Прикарпаття. Значне скупчення скарбів спостерігається в Північній Трансільванії, північно-східній частині Саболч-Сатмарської області і вздовж річки Латориці у напрямку до Верецького перевалу [5, c. 10 – 11]. Крім металічних виробів, предметами обміну були, ймовірно, сільськогосподарські продукти, сіль, руда, хутро.

     Завершальна фаза бронзового віку – це період загострення етнічних і міжплемінних відносин, що пов’язані насамперед з пересуванням племен на Балкани, Причорномор’я, Приальпійську зону. Результатом цих подій стали процеси інтеграції і диференціації племен і формування окремих етнічних спільнот, якими стали фракійці, іллірійці, кельти, що зіграли важливу роль в історії Центральної Європи. У сучасній археології панівною є думка, що станівці на пізньому етапі свого розвитку (старожитності групи Беркес-Демечер, Лепуш І, Дравці, Медведівці) брали певну участь у формуванні і становленні культури Гава кінця ІІ – початку І тис. до н.е. [61, s. 25 – 26]. Нові дані, отримані під час розкопок поселень Неветленфолу, Медведівці, Олешник, Дерцен, Баранинці, могильників Лепуш, Копчани, дозволяють прослідкувати переростання ряду елементів культури Станово в культуру Гава (обряд тілоспалення і збереження праху в урнах, банкоподібні горщики зі слідами розчосів, корчаги з циліндричною шийкою, миски із загнутими до середини краями). Вона сформувалася у Верхньому Потиссі як результат синкретичних явищ культурних елементів (Піліні, Отомань, Станово), характерних для Тисо-Дунайського басейну.

0059_Ukraine_Bronze_6 (1)

      Наприкінці ІІ тис. до н.е. в Карпато-Дунайському басейні, в тому числі і у Верхньому Потиссі, було покінчено з відносно мирним існуванням і почалося інтенсивне переміщення племен із заходу на схід, з півдня на північ. Це викликало необхідність консолідації і утворення союзів племен, які складалися навіть не із близьких груп. У результаті такі особливості як орнаментика посуду у вигляді спіралей, гірлянд,солярних знаків, штампів, поховальний обряд поступово зникають і відбувається процес подальшої уніфікації культур населення даного регіону.

      Археологічні джерела свідчать про важливі історичні події, які відбувалися наприкінці ІІ – на початку І тис. до н.е. у Верхньому Потиссі, характерними стають міграційні процеси. Було покінчено з періодом відносно мирного співіснування. Із заходу на схід, із Задунав’я, починають просуватися споріднені іллірійцям носії культури полів поховань [20, с. 139 – 153]. З півдня на північ, із Подунав’я і Балкан, проникає нова хвиля фракійських племен. У Північному Причорномор’ї  активізуються кіммерійці, які з’являються в Карпатському басейні, про що свідчать деталі кінського спорядження і зброї. З території Південної Польщі просунулися носії лужицької культури.

      Із Потисся носії культури Гава просунулися на схід у Пруто-Дністровський басейн і утворили старожитності типу Голігради (ХІІ – Х ст. до н.е.). Вже наприкінці бронзового віку (ХІІ – ХІ ст. до н.е.) в результаті складних процесів у соціально-економічній та політичній сферах у східнокарпатському ареалі, на погляд Е.Балагурі, утворилася етнокультурна спільнота північних фракійців [8, с. 10]. Як підкреслює Б.О.Рибаков, північніше Татр, Бескидів, Карпат, між Одером і Дніпром знаходилася зона формування прабатьківщини слов’ян. Цей гірський бар’єр розділив долю слов’ян і фракійців до середини І тис. н.е. [50, с. 229 ].

      Носії культури Гава-Голігради займали контактну зону і мали безпосередні стики з праслов’янською зоною, що відіграло визначальну роль в їх культурно-історичному розвитку. Протягом перших століть І тис. до н.е. в Карпато-Дунайському басейні стабілізується політичне положення, починається період мирного співіснуання між двома господарськими та етнокультурними утвореннями  –  іллірійцями та північними фракійцями. Знаходячись у різних природно-географічних умовах і на різних ступенях господарсько-побутового укладу, фракійське населення Східних Карпат та носії культури полів поховальних урн тим не менше встановлюють міцні економічні та культурні контакти. Взаємний обмін новими технічними і культурними досягненнями стимулював подальший підйом економічного і суспільного розвитку.

treasure2

    У ХІІ  – ІХ ст. до н.е. досягає найвищого розквіту верхньотиський металообробний центр, який займав вигідне географічне положення і став зв’язуючою ланкою між металургійними центрами Трансільванії і Центральної Словаччини. Цим і пояснюється значна типовість металевих виробів, виявлених у вказаних регіонах. Поряд з ними широко побутували вироби Східно-Альпійського (мечі вершахського типу, серпи з широким лезом, фібули типів ”пассементера” і ”пескьєра”) і Лужицького металургійного осередків (браслети з копитоподібними кінцями, булавки) [10, c. 333 – 334] Верхнє Потисся і Трансільванія наприкінці бронзового віку представляли собою єдиний центр кольорової металургії і металообробки, а виробництво окремих типів бронзових виробів концентрувалось у більш вузьких районах. Майстерні, які виготовляли бронзові глечики, ситули, мечі розташовувалися в районі Тиси, тимчасом як Трансільванія спеціалізувалася на виробництві сокир-кельтів [37, с. 22]. Вироби трансільванського типу (зброя, кельти, прикраси) розповсюджувалися до Одеру і басейну Ельби. Із останнього гавські майстри отримували олово, а із Прибалтики  –  бурштин. Із балканського світу в східнокарпатський ареал потрапляло фаянсове намисто єгипетського  і еладського типів і намисто із скляної пасти [10,  с. 333].

     На території Закарпаття, як вважає  Й.Кобаль, відомо понад 20 металевих виробів, форма і орнаментація яких не властиві місцевій металообробці і які за своїм походженням пов’язуються із трансільванськими та північно-причорноморськими бронзоливарними осередками [21, с. 73]. Окремі з них належать до раннього та середнього бронзового віку, а основна маса – до пізнього. Це бойові сокири, кинджали, кельти, серпи, шпильки, браслети. На думку дослідника, частина речей ідентична тим, які побутують у Трансільванії та Північному Причорномор’ї, однак більшість з них несе на собі певні типологічні і стилістичні особливості, що свідчить про їх місцеве виробництво при очевидних східних впливах, а особливо це добре прослідковується на окремих типах кельтів, кинджалів, браслетів [21, с. 73]. Як вважає Й.Кобаль, виробництво та поширення предметів східного походження на Закарпатті належить до пізнього бронзового віку, коли прослідковуються особливо тісні контакти між населенням верхньотиського регіону, з одного боку, і жителями  Північного Причорномор’я  – з іншого. Про це свідчать кельти старшого семигородського типу, кельти північнопричорноморського типу, серпи з гачком, верхньотиський варіант шпильок типу Ноа, браслети з напівсферичними виступами на поверхні, окремі бронзові вироби, що прикрашені вирізаними трикутниками [21, с. 74]. Трансільванські впливи інтенсивні на протязі періодів ВD-HA1, в той час як степові посилюються у період HA1. Поява східних елементів на території Закарпаття на початку пізнього бронзового віку пов’язана з інтенсивними міграційними процесами, які охопили степові райони наприкінці ХІІІ – на початку ХІІ ст. до н.е. Й.Кобаль допускає, що під впливом цих процесів відбувається масове зариття скарбів типу Уріу-Опай в східній частині Карпатського басейну та падіння мікенської цивілізації у Східному Середземномор’ї.

     Тісні економічні контакти населення Українських Карпат із своїми сусідами підтримувалися не лише завдяки обміну  бронзових виробів. Головними продуктами обміну були худоба, зерно, ліс, сіль, хутро, камінь [18, c. 39 – 40]. Знаходячись на стику двох великих культурних ареалів, з одного боку  –  Східної Європи, а з другого  –  Центральної Європи, населення Українських Карпат налагодило стійкі міжплемінні контакти. Через карпатські перевали підтримувалися зв’язки з племенами, що заселяли Прикарпаття. Великі водні артерії Дністер і Прут та їх притоки сприяли широким контактам зі степовим населенням Північно-Західного Причорномор’я. Племенам Українських Карпат у добу пізньої бронзи та на початку ранньозалізного віку були відомі вироби лужицької металургії Польщі. Не виключено, що завдяки їх посередництву деякі лужицькі товари потрапили до Трансільванії та Північного Причорномор’я. Найпоширенішими лужицькими виробами серед скарбів бронзових предметів були браслети з копитоподібними кінцями, прикрашені геометричним візерунком, браслети, орнаментовані глибокими поперечними насічками, шпильки з потовщеною шийкою і т.п.[18, c. 41 ].

      У заключній фазі культури Гава (VII – перша половина VI ст. до н.е.) посилюються зв’язки з племенами лужицької культури та населенням дніпро-дністровського межиріччя.  Навколо поховань у грунтових могильниках іноді споруджуються кам’яні кільця (Перечин), лужицькою ознакою вважається пробивання отвору в денцях поховальних урн (Великий Березний). У керамічному комплексі поширюється геометричний орнамент у вигляді трикутників та косих ліній, іноді затертих білою пастою. Окремі типи кераміки мають середньодністровське походження [45, с. 77 – 78]. Перераховані ознаки не фіксуються на ранніх пам’ятках гавської етнокультурної спільноти.

      Що стосується історичної долі носіїв культури Гава то, як вважають Т.Кеменцеї, Г.Смірнова, Е.Балагурі, А.Мелюкова, фінальний етап культури пов’язаний із просуванням зі сходу на захід населення скіфського часу. У північно-східних Карпатах автохтонне фракійське населення знаходилося під впливом етнокультурних потоків, які йшли зі сходу (Скіфія) і з заходу з ареалу кельтської цивілізації (Центральна Європа). У результаті тут  сформувалася низка груп скіфського часу (черепинсько-лагодовська група), а у Верхньому Потиссі утворилася куштановицька культура, завдяки просуванню з кінця VII ст. до н.е. нових груп населення із Західного Поділля. Багато в чому вона успадковує риси місцевого фракійського гальштату, але з мешканцями лісостепового Правобережжя її пов’язують такі етнічно вагомі риси, як форма і орнаментація кераміки, специфічний курганний поховальний обряд  [75, s. 155 – 169].

      У ранніх куштановицьких комплексах простежуються  пізньогавські впливи та впливи культури Киятичі. Також є докази про досить тісні контакти населення, яке залишило передкуштановицькі пам’ятки, з носіями словацької групи лужицької культури в період НВ3 – НС1. У скіфський час посилюються взаємозв’язки  з  тарнобжеською групою на південному сході Польщі [46, с. 83].

      Як відомо, у VII – VI ст. до н.е. на території Східної Європи виникає велике політичне об’єднання скіфів. Хоча територія Закарпаття і не входила до нього, однак зазнала певного впливу з боку лісостепових племен межиріччя Дніпра і Дністра, просування яких на захід відбувалося під тиском скіфів. Думка про те, що частина західноподільського населення влилася у фракійське етнічне середовище і стала одним із компонентів формування куштановицької культури, знаходить все більше прихильників серед наукових кіл. Як вважає І.І.Попович, дослідник старожитностей доби заліза, куштановицька група  виникла на місцевій основі культур пізньої бронзи і раннього гальштату при взаємодії скіфських, лужицьких, киятицьких та східногальштатських елементів. Втім, впливи зовнішніх факторів не привели до зміни етнічного складу населення, воно, як і за попередньої доби, залишається північно-фракійським [46, с. 79]. Виникає своєрідний ритуал поховання: грунтові могильники змінюються курганними, подібно до населення Середнього Подністров’я. Кремація покійника відбувалася на місці або поза місцем поховання, кальциновані кістки, відокремлені від залишків ритуального кострища, зсипали в урни, на купки чи в ямки, над якими насипався курган. Інколи в конструкції останнього використовувався камінь.

0600_Skifia

      Не дивлячись на значну бідність основної кількості куштановицьких поховань, яка проявляється в одноманітному поховальному інвентарі (посуд, миски з їжею), в окремих могилах фіксується ріст майнової та соціальної нерівності, виділення племінної верхівки. У багатьох курганах,  поряд з предметами місцевого виробництва, знаходилися речі, які з’явилися на території сучасного Закарпаття під впливом скіфської культури українського лісостепу. Як встановлено, зв’язок куштановицької культури з культурами українського лісостепового населення скіфського часу існує з VI ст. до н.е. [10, с. 151]. Поширення ранньоскіфських речей у західному напрямку свідчить не про проникнення скіфів у ці віддалені області, а про сильні культурні впливи Східної Європи на Карпато-Дунайський басейн. Це срібні скроневі підвіски, залізні мечі скіфського типу, кінська збруя тощо. В окремих курганах зустрічаються речі лужицького походження. Спільні риси для цього часу помітні і в самій кераміці (миски із загнутими до середини краями, черпаки з петельчастою ручкою, горщики з наліпним валиком), і в технології її  виготовлення (пролощення, задимлення поверхні).

     Картографування куштановицьких старожитностей дозволило І.Поповичу визначити ареал їх поширення в межах сучасних Закарпатської та частково Івано-Франківської областей, а також Східно-Словацького краю Словаччини [46, с. 77]. Як вважає дослідник, протягом кінця VII – середини V ст. до н.е. відбувається становлення куштановицької групи пам’яток. Здійснюється перехід від грунтових плоских могильників до курганного звичаю. Укріплені городища змінюються неукріпленими поселеннями. З середини VI ст. до н.е. з’являються пам’ятки, в комплексах яких зустрічаються предмети, що мають аналогії у скіфській культурі. Контакти з останньою тривають до середини V ст. до н.е. Налагоджуються зв’язки з лужицькою культурою, а також населенням культури Векерцуг і східногальштатською зоною Задунав’я. Спорадичними були контакти з античними містами-державами Північного Причорномор’я [46, с. 78].

     Тісні господарські, культурні стосунки зв’язують куштановицьку групу з населенням угорського Потисся, Південно-Західної Словаччини, Трансільванії. Це засвідчує одноманітний керамічний та металевий інвентар, хоча і в ньому спостерігаються певні локальні відмінності [45, c. 65]. Якщо в Угорщині та Словаччині в масовій кількості зустрічається сіра гончарна північнофракійська кераміка, то в куштановицьких пам’ятках вона трапляється рідше, але в контактній зоні з культурою Векерцуг, на східнословацьких землях сірий гончарний посуд знаходиться в достатній кількості [91, s. 107 – 164]. Близькість з цими територіями проявляється і в металевому інвентарі. Такі знахідки, як вудила ”векерцугського типу”, підвіски з потовщеною голівкою, ножі в піхвах найчастіше зустрічаються в Угорщині і Південно-Західній Словаччині і засвідчують не тільки наявність тісних контактів з цими територіями і населенням Закарпаття, але й їхню етнічну спорідненість. Різниця спостерігається лише у кількісному співвідношенні. Якщо на Закарпатті ці предмети представлені поодинокими знахідками, то в Угорщині і Словаччині їх зафіксовано набагато більше. Зокрема, відмінною рисою є відсутність у куштановицьких похованнях зброї, в той час як на суміжних територіях вона трапляється в достатній кількості. Існує ще одна важлива риса в поховальному ритуалі: в куштановицьких пам’ятках домінують тілоспалення під курганним насипом, в Угорському Потиссі і Південно-Західній Словаччині тілоспалення співіснує з інгумацією, а підкурганні поховання тут поодинокі.

     Протягом другої половини V – середини ІІІ ст. до н.е. змінюється коло культурних зв’язків та господарських контактів. З припиненням стосунків зі скіфським світом посилюються впливи фрако-іллірійського середовища. Ця тенденція найкраще прослідковується на пам’ятках, зафіксованих на лівому березі річки Тиси, тобто входять у контактну зону з історичними даками. Зазначені зміни простежуються впродовж другої половини V –  середини IV ст. до н.е. Наступний етап відповідає другій половині IV  – середині ІІІ ст. до н.е. і характеризується змішаними куштановицько-латенськими комплексами, що засвідчують співіснування місцевого куштановицького населення з прийшлими кельтами [46, c. 79].

     На погляд В.Котигорошка, сучасний стан проблеми дозволяє говорити про декілька міграційних хвиль кельтів у Верхнє Потисся [27, с.33 ]. Перші кельти проникають сюди із нижньорейнських земель, вздовж Дунаю, у фазі LTB1, а у фазі LTB2а вони фіксуються поховальними комплексами у гирлі Драви, Північно-Західній Трансільванії, Верхньому Потиссі. Наступна хвиля, вірогідно, приходиться на період LTB2b після походу кельтів у Грецію [40, c. 408]. Частина учасників походу осідає в Малій Азії (Галатія), а останні, після розгрому в 277 р. до н.е., відходять у Трансільванію і просуваються на північ до Верхнього Потисся, що підтверджується початком функціонування могильника Валалики Коштяни і рядом окремих поховань [79, s. 247-262; 27, с. 105]. Заключна хвиля переселення із заходу припадає на останні десятиліття ІІ ст. до н.е. Ця міграція пов’язується із натиском на кельтів германських племен кінберів, а також із зростаючою експансією Риму в глибинні райони подунайських земель [94, s. 17 ].

     З припиненням скіфського впливу на Карпато-Дунайський басейн культурні впливи змінюються у зворотному напрямку. Латенська культура поширюється у Прикарпаття та східні райони України. Її проникнення у північно-східну частину Карпатської улоговини і в Подунав’я відбувалося наприкінці ІІІ – на початку ІІ століть до н.е. [18, с. 162]. У східному напрямку просунулася і якась частина кельтів, які осіли на землях східніше дунайської дуги – на території Угорщини, південної Чехії і південно-західної Словаччини. Місцеве населення решти територій Карпато-Дунайської області і, зокрема, Східної Словаччини, Закарпаття, північно-східної Угорщини, північної Румунії, де присутність кельтів менш помітна, запозичили окремі елементи латенської культури і зробили стрибок у соціально-економічному розвитку, пік якого припадає на середину ІІ ст. і продовжується до середини І ст. до н.е., коли економічний розвиток припиняється внаслідок воєнних сутичок кельтів із даками [18, с. 162].

    На рубежі IV – III ст. до н.е. територія сучасного Закарпаття включається в ареал дії латенської культури, старожитності якої склали один спільний культурний масив з латенською культурою Східної Словаччини. Незаперечні археологічні матеріали свідчать, що в ІІІ – І ст. до н.е. в краї панувало кельтське населення, в матеріальній культурі якого не простежуються характерні риси куштановицької культури [53, с. 89 – 115; 40, с. 148]. З’являється латенська гончарна кераміка ремісничого виробництва, збільшується асортимент металевих виробів, починають розвиватися різні види ремесла, які з часом набувають масштабів масового виробництва, на вищий щабель піднімається рівень рільництва. Особливо багато гончарної кераміки зафіксовано на поселеннях, хоча панівною формою і надалі залишається ліпний посуд куштановицького типу. Але якщо гончарна кераміка знайшла порівняно широке застосування на поселеннях, то в поховальних пам’ятках вона зустрічається рідше.  Причини цього, ймовірно, криються в самому характері пам’ятки, де місцеві традиції, вірування, уявлення, пов’язані з культом поховань, були більш консервативними. В ритуальному інвентарі іноді трапляється  гончарний посуд, але поруч завжди знаходився і ліпний куштановицький, виготовлений за старими традиціями.Наприклад, курган в с. Бобове Виноградівського району, де в тілоспаленні поруч з трьома гончарними латенськими посудинами зафіксовано 6 ліпних посудин куштановицького типу [12, c. 154].

treasure_2

     Найвищого розквіту латенська культура в краї досягла в ІІ – І ст. до н.е., коли залізо надійно ввійшло в усі сфери життя, відбулося раптове піднесення економіки, створюється значна  кількість ремісничих майстерень, утворюються виробничі центри (Галіш-Ловачка, Новоклиново, Земплін). Саме такий виробничий осередок, де концентрувалися різні види ремесел, з укріпленим поселенням  –  городище (оппідум) виникло біля сучасного Мукачева в районі гір Галіш і Ловачка.  Економічному та політичному розквіту Галіш-Ловачки сприяло вигідне розташування на перехресті сухопутних торгових шляхів, що здавна пролягали через цей район. Саме тут проходив старий торговий шлях через Верецький перевал вздовж долини річки Латориці, добре засвідчений протягом першої половини І тис. н.е. знахідками римських монет  –  як поодиноких, так і цілих скарбів, що нараховували іноді по кількасот монет. Цей шлях з’єднував землі Прикарпаття і Східної Європи з середньоєвропейським світом. А з другого боку тут проходив водний шлях від високогірних районів Карпат в околиці сучасних Солотвина і Рахова і до Середнього Подунав’я  –  по течії Тиси в одному напрямку, а на південь у район Семиграддя сухопутний шлях пролягав в іншому напрямку [11, c. 75].

       Вивчення старожитностей Верхнього Потисся першої половини І тис. н.е. дало можливість виявити особливості регіону в історико-культурному розвитку Тисо-Дунайського басейну, що були обумовлені його розташуванням на стиці етнокультурних утворень Східної і Центральної Європи. Не дивлячись на певну географічну замкнутість регіону, історичні події, які відбувалися в Карпатському ареалі, прямо чи опосередковано впливали на етнокультурні процеси у Верхньому Потиссі. У результаті систематичних досліджень вченим вдалося відкрити ряд пам’яток змішаної культури, які існували в І ст. до н.е. – І ст. н.е. Вони  дістали назву пам’яток кельто-дакійської культури або кельто-дакійського горизонту. Консолідація гето-дакійських племен на території сучасної Румунії приводить до повалення недовготривалого панування кельтів у Верхньому Потиссі. Згодом вони змішалися з місцевим населенням, а після розгрому даками середньоєвропейського домену кельтів на Дунаї в середині І ст. до н.е. були витіснені з Карпатського басейну.

     На цей час припадає загибель найбільш репрезентативної пам’ятки латенської культури Закарпаття – ремісничого центру Галіш-Ловачка [12, c. 181]. Розгромивши кельтів, даки, як нові завойовники, зайняли панівне становище в регіоні, використавши при цьому більш високі культурні й технічні здобутки кельтської цивілізації. Етнополітичні зміни, які відбувалися у Карпатській котловині в І ст. до н.е., пов’язуються з консолідацією на території Трансільванії гето-дакійських племен; вони завершилися  утворенням політичного об’єднання під керівництвом Буребісти [94, s. 230 – 247]. Експансія гето-даків у Середнє Подунав’я приводить до розширення їхніх територіальних володінь і загибелі кельтських оппідумів. В останні десятиліття І ст. до н.е. відбувається послаблення політичного союзу гето-даків, а потім і його розпад. Нове піднесення Дакії припадає на другу половину І тисячоліття н.е., коли створюється держава на чолі з Децебалом, до складу якої входила територія Трансільванії і Верхнього Потисся.

     На Закарпатті та у Східній Словаччині виникає ряд дакійських городищ: Мала Копаня, Солотвино, Іршава (урочище Будулів), Земплін. Їм  притаманні як кельтські, так і дакійські риси. Численні знахідки підтверджують симбіоз цих  етнічних груп [99, s. 841 – 873; 85, s. 207; 23, с. 252 – 256]. У східній частині Закарпаття засвідчено ряд дакійських поселень відкритого типу. Під впливом кельтів та античних міст-держав Північного Причорномор’я і Криму в даків відбулося становлення залізоробного, гончарського, ювелірного ремесел. Поряд із ліпним, даки засвоїли виробництво гончарного посуду, засвідчено також майстерні з виготовлення скла та скляних виробів. Археологічні дані свідчать про осідання у Верхньому Потиссі значного дакійського контингенту. В цьому проникненні В.Котигорошко виділяє три етапи. Перший відбувався за часів Буребісти й пов’язується з експансією гето-даків на північ. Другий належить до середини І ст.н.е., до періоду заселення Тисо-Дунайського басейну язигами й витіснення  даків у гори. Третій  припадає на  кінець І – початок ІІ століть н.е. і пов’язується з дако-римськими війнами [24, с. 123].

     Вклинення даків у етнічно споріднене середовище не вплинуло негативно на місцеву економіку. Наприклад, продовжує існувати Ботарський металургійний район, на ряді городищ (Земплін, Мала Копаня) функціонують ковальські, ювелірні і гончарні майстерні, у Солотвині видобувається сіль. Остання стала важливою статтею експорту, а наявність поблизу солотвинських солекопалень річки Тиси надавала можливість швидко і без особливих витрат вивозити її у подунайські провінції. В той же час з провінцій надходила кераміка, бронзовий, золотий та скляний посуд, ювелірні вироби, тобто, предмети розкоші, що були доступними привілейованим верствам місцевого населення.

     Про широкі зв’язки із сусідніми і більш віддаленими регіонами Карпатської улоговини свідчать колекції монет, що карбовані в римській провінції Галлія, південно-західній Словаччині, Трансільванії, Північній Сербії [27, c. 35]. Картину міжрегіональних відносин ілюструє колекція монет, виявлених на Малій Копані. До неї входять монети велькобістерецького типу (Північна Словаччина), типу Медієшул Аурит (Трансільванія), сирмського типу (Північна Сербія), набір римських республіканських монет, у тому числі денарій з колонії Немаусус (Нижня Галлія), драхма з Діррахія (Іллірія), денарій Тіберія [25, табл.ІІ]. Знахідки римських монет є важливим джерелом визначення зв’язків місцевого населення із сусідніми провінціями Дакією та Паннонією. До імпортних речей належать поясні гарнітури норико-паннонського типу, фібули, пряжки, уламки скляних і бронзових посудин, виготовлених у римських майстернях. Про контакти з прибалтійським регіоном свідчать знахідки бурштинового намиста [28, c. 194 – 195].

7585744343

      Через південно-словацькі землі у Верхнє Потисся надходила, на погляд В.Котигорошка, імпортна кераміка [28, c. 243]. Про це свідчить факт її більшого скупчення в західній частині регіону, ніж у південно-східній, яка безпосередньо стикувалася з лімесом провінції Дакії. Остання обставина вплинула на подальший розвиток місцевого гончарства, що виявилось у появі цілої мережі сільських майстерень та утворенні промислового району в басейні р. Міц. Гончарі району Міц (Виноградівський район), як встановив В.Котигорошко, спеціалізувалися на виготовленні високоякісної сіроглиняної кераміки, характерною рисою якої було використання штампованого декору [26, c. 36 – 37]. Пошуки аналогій і вихідного центру виготовлення такого посуду привели у провінцію Дакію. Тут, у її північній частині, в гончарних майстернях Пороліссуму, з ІІ ст. н.е. налагоджується товарне виробництво сіроглиняної штампованої кераміки [81, s. 111]. Звідси вона поступала у північні райони і вглиб верхньотиських земель, де на основі взірців організовується її спеціалізоване виробництво з випалом у печах римсько-провінційного типу [82, s. 193].

    Торговельні зв’язки, виходячи з динаміки надходження імпорту, на погляд В.Котигорошка, мали певну тенденцію зростання щодо якості та інтенсивності. Протягом середини І ст. до н.е. – І ст. н.е. вони носили опосередкований характер, який визначався віддаленістю кордонів Риму; імпорт складався з одиничних речей і більш значної кількості республіканських та імперських монет [28, c. 261 – 262]. На початку ІІ ст. н.е. спостерігається зменшення надходжень, яке пояснюється порушенням політичної стабільності у зв’язку з дако-римськими війнами (101 – 106 рр.) та розгромом держави Децебала. Після утворення провінції Дакія (107 р.) Верхнє Потисся опинилося в контактній зоні з Імперією. До середини ІІ ст. н.е. поступово налагоджуються відносини, зокрема, торгові між населенням по обидва боки лімесу, які різко посилюються після завершення маркоманських війн і далі зростають у наступному сторіччі [28, c. 262]. Якщо в Подунав’ї вони часто носили ворожий характер, що проявлявся в періодичних сутичках германських, дакійських і сарматських племен з римлянами, то у Верхньому Потиссі ці стосунки були більш гармонійними та стабільними. Така ситуація пояснюється як географічним розташуванням, так і етнічними інвазіями: новими хвилями сарматів, які переміщалися зі сходу, та германцями, що приходили з півночі [28, c.264 ].

     Як вважає В.Котигорошко, пануванню даків поклали край римляни, зокрема, Малокопанське городище загинуло внаслідок експедиції, організованої римлянами під час дако-римських війн 105-106 років н.е., а Солотвинське та Земплінське через ці події були залишені їхніми мешканцями [27, с. 79 – 80]. На думку українського археолога  Л.Вакуленко, ряду словацьких вчених (В.Будінскі-Крічка, М.Ламійова-Шмідлова), археологічні матеріали вказують на те, що наприкінці І ст.н.е. у Карпатському регіоні з’явилися носії пшеворської культури, які мають відношення до загибелі Малокопанського городища [14, с. 119; 72, s. 245 – 344; 88, s. 747]. Так, наприклад, найраніше поховання пшеворської культури на території Закарпаття зафіксоване саме поблизу Малокопанського городища, де знайдено залишки залізної кольчуги, два списи та уламок третього, дві остроги [84,  s. 41, 51].

      Наприкінці ІІ ст. н.е. друга хвиля пшеворської експансії змінює етнокультурну ситуацію в Карпатському басейні. На думку дослідників, вона пов’язана з подіями Маркоманських війн (166-180 роки н.е.) [80, s. 327 – 350 ]. Картографування старожитностей з пшеворськими елементами вказує на місця їх вірогідного проникнення – північні карпатські перевали. Поява нового етносу фіксується керамічними комплексами поселень ІІ – ІІІ століть н.е. (Вузлове, Матієво, Оросієво), де, поряд із місцевими, побутує пшеворський посуд і поховання зі зброєю як супроводжуючим матеріалом [24, с. 124]. Звичай класти зброю, ключі, замки, на думку російського вченого В.Седова, притаманний не для всіх носіїв пшеворської культури, а переважно для германських племен Одерського регіону [52, с. 71, 92]. Звідти відбувається переміщення населення на південний схід, у верхів’я Дністра, і на південь, у Верхнє Потисся. Словацький дослідник В.Будінскі-Крічка висловив думку про те, що прийшле населення складалося з двох основних соціальних та етнічних груп: військової (вандали) і землеробсько-скотарської та ремісничої (слов’яни) [70,  s. 33].

     Старожитності пізнього римського часу дозволяють стверджувати, що приплив нового населення із північно-західних регіонів Європи не припиняється, про що свідчать три типи поховань: грунтові, представлені як урновими, так і ямними захороненнями, курганні та пошарові. Як вважає Л.Вакуленко, останній тип, зафіксований у Малих Селменцях Ужгородського району, став наслідком нової міграційної хвилі. Про це, зокрема, свідчить комплекс речових знахідок, серед яких виділяються золоті, прикрашені філігранню та зерню, капсулоподібні підвіски. Їх наявність, аналогії яким відомі виключно на давньогерманських пам’ятках Балтійського узбережжя, вказує на зв’язки з Північною Європою, яка, ймовірно, і була вихідною територією для германського населення, що залишило могильник у Солонцях [102, s. 165 – 166].

     Курганні могильники, відкриті на Закарпатті поблизу сіл Братово, Руське Поле, Кальник, Ключарки, Ліскове, Липча, традиційно об’єднували з курганними могильниками Прикарпаття в одну культуру карпатських курганів. Підставою для цього став аналогічний поховальний обряд, а також розташування в межах карпатського підгір’я. Однак порівняльне вивчення комплексу визначальних етнокультурних ознак, пов’язаних із побутом та ідеологією стародавнього населення, дало підстави Л.Вакуленко висловити думку про те, що Прикарпаття і Закарпаття у пізньоримський час були окремими етнокультурними областями з різним посудом, інвентарем, прикрасами. Як вважає дослідниця, поняття ”культура карпатських курганів” потрібно вживати виключно для позначення прикарпатських артефактів пізньоримського часу, яких об’єднує компактна територія, поховальний обряд, керамічний комплекс та інші матеріальні ознаки [13, с. 7 – 9].

     Й. Кобаль, аналізуючи каталог пшеворських пам’яток регіону, стверджує, що в пізньоримський час, аж до середини V ст. н.е., цю територію займала пшеворська культура, яку залишили згадувані в писемних джерелах племена вандалів-астингів, причому пшеворцям належала тільки західна частина Закарпаття, тимчасом як східну займали носії культури карпатських курганів [84, s. 50]. На думку польського вченого М.Оледзького, на території Верхнього Потисся на початку пізньоримського періоду розпочалася інтеграція дакійського і пшеворського населення, що у фазі СЗ-D привело до формування  культури Блажице-Берег [92,  s. 54, 69 – 70]. Отже, даючи характеристику етнокультурної ситуації в регіоні, вчені так чи інакше пов’язують її з міграційними процесами і з експансією пшеворських племен.

     Територія верхньої течії Тиси була частиною пограничної зони, яка пролягала між імперією та варварським світом, тому її не оминули  міграційні потоки, що направлялися до кордонів Риму. Після подій маркоманських війн значний вплив на загальну ситуацію в регіоні мала боротьба за Дакію після 270 року, що втягувала варварів у міжплемінні конфлікти і сприяла пересуванню різноетнічного населення. У результаті  в пізньоримський час на території сучасного Закарпаття створюється нестабільна та етнічно мінлива ситуація. Археологічно це знаходить прояв в існуванні різних типів поховальних пам’яток, які не можуть бути об’єднані в одну археологічну культуру. Вчені, вивчаючи старожитності пізньоримського часу на суміжних територіях Словаччини та Угорщини, недаремно дають їм хронологічне, а не культурне визначення, наприклад, ”поселення пізньоримського часу”, або виокремлюють змішаний характер матеріалу [88, s. 204 – 207; 65, s. 166 -171; 78, s. 90 – 101]. Кераміка, побутові речі, прикраси, виявлені в похованнях з території Закарпаття, починаючи з кінця ІІІ ст. н.е., знаходять аналогії не тільки й не стільки у пшеворській культурі, скільки у знахідках значно ширшого кола германських пам’яток. Це наштовхує на думку про те, що в пізньоримський час у Верхньому Потиссі не існувало однієї археологічної культури, а його населення складали етнічно близькі германські племена.

4365433743

      Наприкінці IV – на початку V ст. відбулися катастрофічні для населення Верхнього Потисся події, що були пов’язані з приходом сюди гепідів. На багатьох поселеннях припиняється життя, а створений хіатус заповнюється грунтовими інгумаційними  похованнями, які не мають нічого спільного з місцевим північнофракійським населенням регіону. На це вказує не тільки ритуал, але й поховальний інвентар. У його склад входять великі фібули (до 20 см), пряжки зі срібла, підвіски-лунниці, фібули-цикади, накладки поясних ремнів, вироби з бурштину та скла [28, c. 285]. В основному це речі, які характерні для гунської епохи кінця IV –  першої половини V ст. н.е. і можуть бути основними хроноіндикаторами регіону епохи великого переселення народів.

      Гето-дакійське населення, відірване від основного гето-дакійського етнічного масиву, що проживало в безпосередній близькості зі слов’янським світом, поступово втрачало дакійські ознаки і ”слов’янізувалося ”. В першій половині І тис.н.е. невеликі групи слов’ян проникають у Карпатську улоговину, чому не в малій мірі сприяли рухи готів, гепідів, гуннське вторгнення в Центральну Європу. До кінця V ст., за виключенням невеликих груп, основна маса слов’янства ще розташовувалася на північ і схід від Карпат. Тільки на початку VI ст. розпочалося широке розселення слов’ян на південь, насамперед у балканські володіння Візантії. Значне проникнення слов’ян у Середнє Подунав’я і Потисся припадає на середину і другу половину VI ст.

     Слов’янські племена, які в період ”великого переселення народів” опинилися за Карпатами, зустріли залишки різних етнічних груп (даки, гети, гунни,гепіди, сармати), що перебували на різних ступенях культурного розвитку. Вони змішалися з ними і як найбільш життєздатний етнос у нових умовах почали формувати окремі елементи державності. У Верхнє Потисся слов’яни проникали, ймовірно, через Верецький, Ужоцький, Яблонецький перевали, які здавна служили містком між Східною і Центральною Європою. Слов’яни спочатку селились малими групами на найбільш придатних для рільництва землях, розташованих у природно-укріплених місцевостях Потиської рівнини і південних відрогів Карпат. Ймовірно, що інтенсивне заселення краю відбувалося в VI – другій половині VII ст. у зв’язку з аварським нападом на райони Верхнього Дністра і Попруття. Наприкінці VII ст. в регіон проникає ще одна хвиля слов’янського населення, скоріше за все з півдня, яке принесло з собою так званий подунайський тип кераміки, що виготовлялася на ручному гончарному крузі [28, c. 339 ]. Масове заселення проходило протягом VII – VIII ст., що підтверджується відкриттям десятків поселень. На останні сторіччя І тис. н.е. припадає не інтенсивне проникнення слов’янських племен з південноруських земель, а подальше кількісне зростання місцевого населення  і освоєння заселених земель, становлення матеріальної культури та ідеологічних уявлень.

22

    У заселенні Карпатської улоговини слов’янами брали участь носії празької та пеньківської культур. Перші становили згадувані в ”Історії готів” Йордана племена склавінів (західна група), а другі – антів (східна група). Верхнє Потисся, як про це говорять археологічні дані, було заселено носіями празької культури. До останньої слід віднести поселення в Берегові, Галочі, Холмоку, могильник і поселення в Ужгороді [42, с. 170]. Вони датуються кінцем V – початком VI століть н.е. і представляють найраніші достовірні слов’янські артефакти Закарпаття.

    Носії празької культури, як свідчать археологічні джерела, сформувалися в межиріччі Дніпра, Дністра і верхньої Вісли, а її характерними ознаками були підквадратні напівземлянкові житла з пічками-кам’янками, ліпні неорнаментовані горщики з припіднятими плечиками, грунтові поховання залишків тілоспалення в урнах і ямках. Ці артефакти матеріальної та духовної культури давні слов’яни принесли з собою в період розселення в Центральній і Південно-Східній Європі.

    Празька культура в подальшому на території між Дніпром, Верхньою Віслою і Тисою стала підгрунттям для старожитностей VII – IX століть – культури Луки-Райковецької, пам’ятки якої поширені й на Закарпатті. Слов’янські поселення розташовувалися головним чином на низовині, в долинах річок, інколи на південних схилах Карпатських гір. Вони представлені невеликими неукріпленими селищами, на яких виявлено прямокутні, квадратні, овальні напівземлянкові житла зі стовповою чи зрубною конструкцією стін, печами-кам’янками, вогнищами. Економічною основою існування було рільництво і скотарство, побічну роль відігравали полювання і рибальство. Відбулися певні зміни і в ремеслі, наприклад, гончарстві: на більшості поселень, таких як Ужгород-Радванка, Червеньово, Холмок, Комарівці, Баркасово засвідчено співіснування ліпного і гончарного посуду. Останній виготовлявся під впливом подунайських гончарних майстерень і поступово набирає подунайських форм і орнаментації. Основним ритуалом поховання було тілоспалення, останки якого розміщали в урнах, ямках чи на пригоршнях під курганним насипом. Такий спосіб поховання зберігся до ХІ ст., коли на зміну прийшов християнський ритуал із тілопокладенням. Саме з розповсюдженням християнства у ранньому середньовіччі, яке зіткнуло хвилі двох великих культурних сфер – візантійсько-східноєвропейської православної та західноєвропейської, католицької  –  Верхнє Потисся стало контактною зоною культурного обміну між Центральною, Східною та Південно-Східною Європою. У той же час ”велике переселення народів” зробило її поліетнічною. Ця єдність у багатоманітності зберігається до його політично-адміністративного розчленування в 1918 році внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії.

      Таким чином, археологічні матеріали засвідчують складність процесу історичного поступу регіону, розкривають тісні зв’язки давнього населення з іншими культурами Центральної та Східної Європи, дають підстави для твердження про те, що населення регіону протягом тисячоліть зберегло свою самобутність.

Павло Пеняк

ЛІТЕРАТУРА

  1. Археология Венгрии. Каменный век. – М., 1980. – 342 c.
  2. Балагурі Е.А. Пам’ятки епохи бронзи Закарпаття / Едуард Альбертович Балагурі // Археологія Української РСР. – К., 1971.- Т.1.- С.373 – 385.
  3. Балагурі Е.А. Шелестівське городище –  пам’ятка поселення ранньозалізної доби Закарпаття // Дослідження стародавньої історії Закарпаття. – Ужгород, 1972. – С. 9 – 75.
  4. Балагури Э.А. Фельшесевч-становская группа памятников эпохи поздней бронзы в Верхнем Потисье // Новейшие открытия советских археологов. – К., 1975. – Ч.1. – С. 88- 89.
  5. Балагури Э.А. Роль карпатских перевалов в связях населения Тисо-Дунайского бассейна и Восточной Европы во ІІ тыс. до н.э. / Эдуард Альбертович Балагури // Проблемы эпохи бронзы юга Восточной Европы. Тезисы докладов.- Донецк, 1979. – С. 9 –
  6. Балагури Э.А. Культура Ньиршег-Затин // Археология Украинской ССР. – К., 1985. – Т.1. – С. 391 – 395.
  7. Балагури Э.А. Культура Станово // Археология Украинской ССР. – К., 1985. – Т.1. – С. 473 – 481.
  8. Балагури Э.А. Истоки формирования славянской культуры на территории Северо-Восточных Карпат / Эдуард Альбертович Балагури // Труды V Международного конгресса археологов-славистов.- К., – Т.4.- С. 9 – 12.
  9. Балагурі Е.А. Заселення та етнокультурні процеси в Українських Карпатах (1 млн. років до н.е.- початок І тис.н.е.) / Едуард Альбертович Балагурі // Українські Карпати.- Ужгород, 1993. – С. 27 – 41.
  10. Балагурі Э.А. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы / Эдуард Альбертович Балагури. – Ужгород, 2001. – 392 c.
  11. Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги Українських Карпат. – Ужгород, 1978. – 128 с.
  12. Бідзіля В.І. Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери / Василь Іванович Бідзіля. – К., 1971.- 182 с.
  13. Вакуленко Л.В.Етнокультурна ситуація в Українських Карпатах у ІІІ-ІV ст. н.е. / Ліна Василівна Вакуленко // Сто років вивчення культур полів поховань на Україні. Тези доповідей семінару.- К., 1999. – С. 7 – 9.
  14. Вакуленко Л. Міграційні процеси на території Українського Закарпаття в першій половині І тис.н.е. / Ліна Вакуленко // Матеріали угорсько-української наукової конференції ” Угорщина та Київська Русь: історія, політика, культура.- Ужгород, 2001. – С.117 – 134.
  15. Габори М. Палеолит и мезолит // Археология Венгрии. Каменный век. – М., 1980. – С. 29 – 72.
  16. Гладилин В.Н. Королево –  опорный памятник раннего палеолита в Закарпатье // Археологические исследования на Украине в 1976 – 1977 гг.: тезисы докл. XVII конф. ИА АН УССР. – Ужгород, 1978. – С. 15 –16
  17. Гладилин В.Н., Ситливый В.И. Ашель Центральной Европы / Владислав Николаевич Гладилин, Валерий Иванович Ситливый.- К., 1990 – 268 с.
  18. Древняя история Верхнего Потисья.- Л., 1990. – 193 с.
  19. История Венгрии. – М., 1971. – Т.1.- 364 с.
  20. Кеменцеи Т. Предскифская эпоха в Восточной Венгрии / Тибор Кеменцеи // Археология Венгрии. Конец ІІ тыс. до н.э.- І тыс.н.э. – М., 1986. – С.139 – 153.
  21. Кобаль Й.В. Східні елементи в археологічних культурах бронзового віку Закарпаття (за матеріалами скарбів) / Йосип Васильович Кобаль // Тези доповідей народознавчої конференції, присвяченої 200-річчю від дня       народження Михайла Лучкая.- Ужгород, 1988. – С.73 – 74.
  22. Кольникова Е., Котигорошко В.Г. Фибулы раннего горизонта Малокопаньского городища // Carpatica-Карпатика. – 2007. – Вип. 36. – С. 48 – 74.
  23. Котигорошко В.Г. Малокопанское городище рубежа нашей эры в Закарпатье / Вячеслав Григорьевич Котигорошко // СA.- 1984. – №1.- С.252 – 256.
  24. Котигорошко В.Г. Этнокультурная принадлежность населения Верхнего Потисья рубежа – первых веков нашей эры / Вячеслав Григорьевич Котигорошко // Труды V Международного конгресса археологов-славистов.- К., 1988 – Т.4.- С. 121 – 126.
  25. Котигорошко В.Г. Хронология латенской культуры Верхнего Потисья // Проблеми історії та археології давнього населення УРСР. – К., 1989. – С. 101 – 109.
  26. Котигорошко В.Г. Проблеми формування і розвитку культур Верхнього Потисся (ІІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) // Карпатика-Karpatica. Актуальні проблеми історії і культури Закарпаття. – Ужгород, 1992. – Вип.1. – С. 32 – 41.
  27. Котигорошко В.Г. Фракийцы Верхнего Потисья (ІІІ в.до н.э.- IV в. н.э.) / Вячеслав Григорьевич Котигорошко – Ужгород, 1995. – 234 с.
  28. Котигорошко В. Верхнє Потисся в давнину. 1000000 років тому – Х сторіччя н.е. – Ужгород, 2008. – 439 с.
  29. Кулаковская Л.В. Мустьерские культуры Карпатского бассейна. – К., 1989. – 128 с.
  30. Мацкевый Л.Г., Рыбачек Е.П. Вулканические стёкла в мезолите запада УССР // Reports:III-rd Seminar in petroarcheology.- Plovdiv, 1984.-S.168 -175.
  31. Мацкевой Л.Г. Мезолит запада Украины / Леонид Григорьевич Мацкевой. – Автореф. диссерт.на соискание учёной степени доктора истор. наук.- М., 1988. – 32 С.
  32. Мацькевий Л.Г. Мезоліт Закарпаття // Тези народознавчої науково-практичної конференції. – Мукачево, 1990. – С. 40 – 42.
  33. Мацькевий Л. Мезоліт Закарпатської області // Проблеми археології Східних Карпат.- Ужгород, 1993. – С.37 – 50.
  34. Мелюкова А.И. К вопросу о памятниках скифской культуры на территории Средней Европы / Анна Ивановна Мелюкова // СA. – 1955. – ХХІІ.- С.134 – 142.
  35. Мелюкова А.И. Скифский звериный стиль в Карпато-Дунайском районе / Анна Ивановна Мелюкова // Культура та побут населення Українських Карпат. – Ужгород, 1971.- С. 93 – 98.
  36. Мерперт Н.Я. Древнейшие скотоводы Волжско-Уральского междуречья / Николай Яковлевич Мерперт. – М., 1974. – 268 с.
  37. Монгайт А.Л. Археология Западной Европы. Бронзовый и железный век / Александр Львович Монгайт. – М., 1974. – 426 с.
  38. Нидерле Л. Славянские древности / Любор Нидерле. – М., 1956. – 450 с.
  39. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994. – 399 с.
  40. Павловская А.И. Греция и Македония в эпоху эллинизма // История Европы. – М., 1988. – Т.1. – 543 с.
  41. Пелещишин Н.А. Раскопки энеолитического поселения в г. Берегово Закарпатской области // АО 1968 г. – М., 1969. – С. 269 – 270.
  42. Пеняк С.І Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI –XIII ст./ Степан Іванович Пеняк. – К., 1980. -180 с.
  43. Пеняк С.І., Пеняк П.С. Історія Закарпаття з найдавніших часів до приходу угорців в Карпатську улоговину / Степан Іванович Пеняк, Павло Степанович Пеняк. – Ужгород, 1997.- 56 с.
  44. Пеняк С.І., Попович І.І., Потушняк М.Ф., Кобаль Й.В. Рецензія на книгу “Древняя история Верхнего Потисья” // Археологія. – 1995. – №2. – С. 144 – 150.
  45. Попович І.І. Передкуштановицький горизонт пам’яток ранньозалізного віку Закарпаття / Іван Іванович Попович // Тези доповідей І-ої народознавчонауково-практичної конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження Михайла Лучкая.- Ужгород, 1989. – С.77 – 78.
  46. Попович І.І. Закарпаття за доби раннього заліза / Іван Іванович Попович – Краків-Львів, 2006 – 169 с.
  47. Потушняк М.Ф. Неолит Закарпатья: культуры Криш и расписной керамики // Археология Украинской ССР. – К., 1985. – Т.1. – С. 139 – 150.
  48. Потушняк М.Ф. Культуры Полгар и Баден // Археология Украинской ССР. – К., 1985. – Т.1. – С. 300 – 301.
  49. Потушняк М.Ф. Наслідки дослідження середньонеолітичного шару: Заставне-Ково Домб у Закарпатті // Проблеми археології Східних Карпат. – Ужгород, 1995. – С. 51 – 66.
  50. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. – 548 с.
  51. Свешников И.К. К вопросу о сходстве и различии тшинецкой и комаровской культур // Новое в советской археологии. – М., 1965. – С. 86 – 91.
  52. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян / Валентин Владимирович Седов. – М., 1979. – 249 с.
  53. Смирнова Г.И., Бернякович К.Б. Происхождение и хронология памятников куштановицкого типа Закарпатья // Археологический сборник. – 1965. – Вып. 7. – С. 89 – 115.
  54. Солдатенко Л.В. Мустье Тисо-Дунайского бассейна. – Автореф. диссерт. на соискание уч.степ. канд. истор. наук / Лариса Васильевна Солдатенко. – Л., 1982. – 24 с.
  55. Сытник А.С. Ранний палеолит Приднестровской Подолии: автор. дис.канд. истор. наук. – К., 1985. – 24 с.
  56. Тиводар М.П. Етнологія. – Ужгород, 1998. – 342 c.
  57. Титов В.С. К изучению миграций бронзового века // Археология старого и нового света. – М., 1982. – С. 89 – 145.
  58. Черниш О.П. Ранньотрипільське поселення Ленківці на Середньому Дністрі / Олександр Панкратович Черниш. – К.,1959. – 108 с.
  59. Черныш А.П. К истории населения энеолитического времени в Среднем Поднестровье // МИА. – 1962. – № 102. – С. 5 – 85.
  60. Черныш А.П. Прикарпатье, Волынь и Закарпатье в период палеолита // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. – К., 1987. – С. 9 – 42.
  61. Bader T. Die Suciu de Sus Kultur in Nordwestrumanien // Prahistorishe – 1979. – №54.- S. 23 – 41.
  62. Benadik B. Skythski problem ve svetle nových archeologických naležu na Slovensku // AR. – 1953. – V-5. – S. 669 – 678.
  63. Benadik B. Chronologicke vztahy keltskych pohrebisk na Slovensku // SlA. – 1962.-X-2.- S. 374 – 398.
  64. Berciu D. Zorilo istoriei in Carpati si la Dunare. – Bucurest, 1968.
  65. Bereš J., Lamiova-Schmiedlova M., Olexa L Zachranny vyskum na polykulturnom sidlisku v Nižnej Myšli-Alamenev //Vychodoslovensky Pravek.- Košice, 1988. – III.- S. 166 – 171.
  66. Bialekova D. Slovenske obdobie // SlA.- 1980. -Č.1.- S.213 – 228.
  67. Bona I. A korai és közepsö bronzkor törtenete Magyarorszagon.- Budapest, 1964. – 234 s.
  68. Bona , Gabori M. Az okor törtenete.- Budapest, 1962. – 1 köt.- S. 69 – 94.
  69. Bottan A. Szkithak a Magyar Alföldön // Folia archeologia.- 1955.-I- S. 32 -54.
  70. Budinsky-Krička V. Sidlisko z doby rimskej a zo začiatkov stahovania narodov v Prešove // SlA.- 1963. – XI-1- S. 27 – 43.
  71. Budinsky-Krička V. Vychodoslovenské mohyly // SlA. – 1967. – XV-2. – S. 277 – 388.
  72. Budinsky-Krička V., Lamiova-Schmiedlova M. A late 1st Century B.C.- 2 nd Century A.D. cemetery in Zemplin // SlA. – 1990.- 38.- S. 245 – 344.
  73. Chidiosan N. Contributii la istoria tracilor din nord-vestul Romaniei.- Oradea, 1979. – 193 s.
  74. Crişan J.H. Burebista şi epoca sa.- Bucurest, 1977. – 324 s.
  75. Dušek M. Die thrako-skythische Periode in der Slowakei // SlA.- 1959. – №9.-155 – 169.
  76. Eisner J. Slovensko v praveku. – Bratislava, 1933. – 376 s.
  77. Fridrich J. Palaeolithic finds from the beginnings of the Quaternary era in Bohemia (Czechoslovakia) // Les premiers peuplements Humains de L’Europe. – Colloque International. – Paris, 1989. – S. 17 – 18.
  78. Istvanovits E. Some Data on the Late Roman-Early Migration Period Chronology of the Upper Tisza Region // Probleme der relativen und absoluten Chronologie ab Latenezeit bis zum Frühmittelalter.- Krakow, 1990. – S. 90 – 101.
  79. Gabaj D., Mačalová H. Keltské řiarove hroby z Valalikov-Koštian // Historica Carpatica. – 1987. – 18. – S. 247 – 262.
  80. Godlowski K. ”Superiores Barbari” und die Markomannenhriege im Lichtearcheologischer Quellen // SlA.-1984 – XXXI. – Č.2.- S. 327 – 350.
  81. Guden M. Vasele ceramice, stampilate de la Porolissum // Acta musei Porolissensis. – Cluj-Napoca, 1980. – IV. – S. 105 – 114.
  82. Henning J. Encklungstendenzen der Keramikproduktion en der mittleren und unteren Donau im I.Jahrtausend U.Z. // Zeitchrift für Archäelogie. – Berlin, 1977. – 11. – S. 189 – 196.
  83. Kalics N. Die Frühbronzezeit in Nordost-Ungarn.- Budapest, 1968- 342 s.
  84. Kobal J.V. Kultura przeworska na Ukrainie Zakarpackie // WA. – 1997. -T.LIII.- S. 31- 56.
  85. Kolnik T. Doba rimska a doba stahovania narodov // SlA.- 1979. – XXVIII.- Č.1. – S.197 – 207.
  86. Kovacs T. A bronzkor Magyarorszagon.- Budapest, 1977. – 278 s.
  87. Kovanda J., Tyracek J., Fridrich J. Early pleistocene continental sediments west of Prague // Vestnik Ustředniho ustavu geologickeho. – 1988. – 63-2. – S. 81 – 90.
  88. Lamiova-Schmidlova M. Dacians on the territory of present day Slovakia // Acta Musei Porolissensis. – 1997. – XXI.- S. 743 – 754.
  89. Lehoczky T. Beregmegyei régiségekről // Archeológiai Értesitő. – 1896. – XVI. – 304 – 310 old.
  90. Mazalek M. Na okraj Československeho mezolitu // Anthropozoikum.- Praha, 1954. – IV.- S. 297 – 398.
  91. Miroššayova E. Problematika osidlenia východneho Slovenska v dobe halštatskej // SlA. – 1987. – 25. – S. 107 – 164.
  92. Oledzki M. Z problematyki przemian osadniczych i kulturowych na obszarze dorzecza gornej Tisy w wiekach I-V n.e. // Na granicach antycznego swiata.- Rzeszow, 1999. – 45 – 75.
  93. Ondrouch V. Nálezy keltských antických a byzantských minci na Slovensku. – Bratislava, 1964. – 126 s.
  94. Parvan V. Getica.- Bucureşti, 1926. – 412 s.
  95. Pravek Vychodneho Slovenska. – Košice, 1966. – 252 s.
  96. Sabo M. A kelták nyomaban Magyarországon. – Budapest, 1971.
  97. Szathmary L. The Boreal (Mesolithic) peopling in the Carpathian Basin: the role of the peripheries //Fol. Hist.-nat. Mus.Math.- 1988.- 13.- S.47 – 60.
  98. Swiesznikow Kultura Komarowska // AP.- 1966. -T. XII-1.-S. 64 – 69.
  99. Točik A.K otazke osidlenia juhozapadneho Slovenska na zlome letopočtu // AR.- 1969.-11.- S. 841 – 873.
  100. Vladar J. Skupina vychodoslovenskych mohyl // Slovensko v mladsej dobe kamennej. – Bratislava, 1970. – S. 229 – 231.
  101. Vladár I. Zur Problematik osteuropäischer der Älteren Bronzezeit in Gebiet der Slowakei // SlA. – 1981. – XXX-1. – S. 217 – 233.
  102. Vakulenko L. Beiträge zur ethnischen Bestimmung des Gräberfeldes Solonzi / Kisszelmenc (Karpatoukraine) // Josa Andras Muzeum Evkönyeve.- 1999. – XLI.- S.161 – 172.
  103. Vulpe A. Nekropola hallstattiana de la Ferigile. Monografie – Bucureşti, 1967. – 236 s.

 

«Портал Археології Закарпаття» 364 13.09.2018 - 12:46

Готель ресторан «Під замком» у мальовничій місцині біля Невицького замку, за 12 кілометрів від Ужгорода.

Розробка сайтів в Ужгороді

Гарантійне обслуговування - 1 рік, адміністрування, технічна підтримка

Телефонуйте сьогодні:

+38 050 7000 736

+38 098 311 9070


Напишіть відгук

Пошук по сайту

Культури

Реклама:

ТОВ «Центр проектів»

Землевпорядні та геодезичні послуги, аерозйомка

☏ (095) 130-77-94

Офіси: в Ужгороді — 0951307794,

в Хусті — 0679355013,

в Берегові — 0990344235

centrproject.com

---------------

Зйомка відео в Ужгороді

☏ (050) 562-25-72

Зйомка весіль, корпоративів, свят, відеорепортаж

---------------

Найкращий косметолог в Ужгороді - вул. Корзо, 3

---------------

Ми Facebook


Замки Закарпаття

---------------

Галерея Art-UA - оригінальні твори видатних українських художників