Археологія Закарпаття
Зачекайте, триває загрузка...

Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного

65474644336

Бурхливе Х ст., на яке припадає злет і початок занепаду Македонської династії, за часів якої Візантія перебувала на вершині своєї величі, теж належить до наукових зацікавлень Сергія Сорочана [1].

Introductio. До цього періоду належить найважливiше джерело з ранньої хорватської iсторiї – трактат вiзантiйського василевса Костянтина VII Багрянородного (913–959 рр.) «Про управлiння iмперiєю». Всі сумніви з приводу його інформації, які інколи можна зустріти в літературі [2], відносяться до модного в певні часи гіперкритицизму. Костянтин VII писав не літературний твір, а настанову з питань зовнішньої політики для сина і наступника Романа ІІ, не маючи потреби щось замовчувати або перекручувати, а у Х ст. у цивiлiзованiй Європi більше інформації не мав ніхто. Зрозумiло, що автор користувався різними джерелами, в тому числi i епiчними, не завжди маючи змогу їх перевiрити, узгодити в часi, не кажучи вже про точну їх локалiзацiю. Всi проблеми формування трактату та його роздiлiв детально проаналiзованi в коментарях до лондонського видання 1962 р. [3]. Погляди радянської науки на цi проблеми вiдбитi у двох останнiх виданнях трактату пiд редакцiєю Геннадія Лiтаврiна [4]. Хорватський вчений Міленко Лончар узагальнив пiдсумки дослiджень вiдомостей про хорватів, наведених в трактатi, пiслявоєнних хорватських, словенських i сербських iсторикiв [5].

В працях російського історика Олександра Майорова [6] і моїх [7] були підбиті певні підсумки досліджень за останні два століття, присвячених проблемі локалізації хорватів, зокрема за трактатом візантійського василевса Костянтина Багрянородного «Про управління імперією». Обидва автори прийшли до схожих висновків, які поки що заперечень в науковій літературі не отримали. Навіть автори, які схильні вважати хорватів частиною іранського чи тюркського массиву, які добилися гегемонії в слов’янському середовищі, не заперечують проти їх локалізації у сучасній Західній Україні [8].

Однак дуже активно, щоби не сказати агресивно, проти будь-якої локалізації хорватів у Західній Україні виступає сучасна польська історіографія. Причини полягають скоріше у псевдопатріотичних мотивах, ніж намаганнях розв’язати наукову проблему. Мова йде про локалізацію племені лендзян, від якого, як вважають походять назви поляків у сусідніх народів (русів, угорців та литовців). Навіть доволі помірковані спроби великого славіста Генріка Ловмяньського пересунути гіпотетичні межі племінного масиву лендзян до Бугу і Стиру на Волині [9], сьогодні видаються замалими.

Спираючись на інформацію василевса Костянтина, за якою Lеnzenionoi платили данину Києву в часи регентства Ольги, сучасна польська наука повернулася до патріотичного запалу міжвоєнного періоду, намагаючись пересунути межі лендзян якщо не до Києва, то принаймні до верхів’їв Дністра і Стиру, а практично оголосивши всю Західну Україну територієюлендзян [10]. Для обгрунтування таких висновків, поряд з ономастичними матеріалами (при цьому такі назви як Белз, Белзець чи Тисмениця однозначно відносять до західнослов’янських, тобто польських [11]), використовуються довільні трактування інформації василевса Костянтина Багрянородного або просто опускаються ті фрагменти, які важко витлумачити у потрібному руслі. Немає переконливих аргументів, щоби відмовлятися від локалізації лендзян в Сандомирсько-Люблінській землі12. Можна допускати, що у середині Х ст. лендзяни могли утримувати верхів’я Прип’яті і певний час брати участь у дніпровській торгівлі з Візантією. Можливо, бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства в періоди своєї гегемонії забирали і лендзян до волинського племінного суперсоюзу. Як учасники дніпровської торгівли, вони могли платити якийсь трибут Києву, за що і Костянтин VII і відніс їх до данників Києва. Олександр Головко з цього приводу писав про певну групулендзян, які жили у верхів’ях західних приток Дніпра (вірогідно на території сучасної Бєлорусі), але рівночасно не були яким-небудь значним етнічним формуванням і з часом повністю асимілювалися східнослов’янським населенням [13]. І етимологія угорської назви поляків – lengyel від лендзян [14] – не поребує наявності безпосередніх кордонів. Достатньо було контактів через Перемишль (де знайдено угорське кладовище Х ст.), який був тоді значним центром [15]. Назва його походить від Пшемисла – імені хорватского чи моравського князя (у період гегемонії Великої Моравії тут міг сидіти моравський династ). Після разгрому Великої Моравії хорватські князівства стали об’єктом боротьби між Чехією, Угорщиною і Польщею. Польща в цей період переживала стадію формування державної території. В орбіту держави Мешка I ввійшли лендзяни. Перемишль, який після падіння Великоморавської держави перебував у сфері угорського впливу, міг залишатися певний час самостійним. 981 р. Володимир Святославич приєднав ці землі до Києва. Якби вони були етнічними територіями лендзян, то за них безперечно почалася б довга боротьба, в ході якої місцева верхівка підтримувала б польську сторону. Але цього не сталося, бо ці землі були хорватськими.

Існують також версії локалізації лензянлендичів як східних слов’ян в басейнах Случі, Горині і Стиру [16] або їх тотожності з волинськими лучанами [17]. Але, як визнав один з гарячих прихильників поширення теренів лендзян на всю Західну Україну Криштоф Фокт, поки визнається існування хорватського масиву у Прикарпатті, джерельна мотивація стосовно поширення лендзян на схід буде виглядати суперечливою [18]. Тому на заперечення присутності хорватів в цьому регіоні спрямовані всі потуги польської патріотичної науки. А одним з найголовніших аргументів залишається згаданий твір візантійського василевса Костянтина VII Багрянородного.

Проблема «білих хорватів». У вiтчизнянiй та росiйськiй iсторичнiй лiтературi поширене етнiчне означення прикарпатських племен якбілих хорватів, не зважаючи на явний анахронізм та помилковість цього терміну. Лiтература про бiлих хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Огляди цiєї лiтератури за певнi перiоди можна почерпнути у Любора Нiдерле19, Тадеуша Модельського20, Федро Шiшiча21, Любо Гауптмана [22], Йозефа Вiдаєвича [23], Герарда Лябуди [24], Божени Застерової [25], Генріка Ловмянського [26] та Леонтія Войтовича [27].

Хорватський вчений Стефан Сакаш, базуючися на працях вiдомого швейцарського лiнгвiста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва бiлi хорвати за iранською термiнологiєю, прийнятою у слов’ян, означає захiднi хорвати [28]. Після глибокого критичного аналізу цієї проблеми, російський вчений Олександр Майоров також погодився, що лише ця версія задовільно пояснює назви Біла Хорватія та білі хорвати [29].

Зрозумiло, що в будь-якому випадку на певному етапiбілі хорвати були частиною хорватського масиву [30].

Повертаючись до тексту трактату візантійського василевса, потрібно перш за все знову звернути увагу на інформацію, подану у розділах 31 та 30, де наведені вiдомостi про Бiлу i Велику Хорватiю (цит. за росiйським виданням 1991 р.):

«…хорвати, що нинi живуть в краях Далмацiї, походять вiд нехрещених хорватiв, званих „бiлими”, котрi живуть по ту сторону Туркiї поблизу Франгiї, i межують зi слов’янами, тобто нехрещеними сербами. Хорвати слов’янською мовою означає „жителi великої країни”. Цi хорвати виявились перебiжчиками до василевса ромеїв Iраклiя… 

…Хорвати ж жили на той час за Багiварiєю, де з недавного часу знаходяться бiлохорвати…

…Другi ж хорвати залишилися бiля Франгiї i з недавнiх пiр зовуться бiлохорватами, тобто „бiлими хорватами”, якi мають власного архонта. Вони пiдкоряються Оттону, великому королю Франгiї, iнакше Саксiї, i лишаються нехристами, вступаючи в родиннi зв’язки i дружнi вiдносини з турками…

…Велика Хорватiя, звана „Бiлою”, лишається нехрещеною до сего дня, як i сусiднi з нею серби. Вона виставляє ще менше кiнницi, як i пiшого вiйська, порiвняно з хрещеною Хорватiєю, так що є бiльш доступною для грабункiв i франкiв, i туркiв, i пачинакiтiв. Вона не має нi довгих суден, нi кондурiв, нi торговельних кораблiв, бо лежить далеко вiд моря, – шлях вiд тамтешнiх мiсць до моря займає 30 днiв. А море, котрого вони досягають через 30 днiв, називається „Чорним”…». 

У лiтературi Х–ХI ст. етнонiмом «турки» називали угорцiв [31], що не викликає жодних сумнівів.

На думку бiльшостi коментаторiв архаїчна назва «Франгiя» у трактатi вiдноситься до схiдної частини iмперiї франкiв – Германського королiвства. Вальтер Онзорге [32] висунув версiю подвiйного значення цього термiну у василевса Костянтина: «Grossfrangia», як частина iмперiї франкiв поза Альпами, i «Frangia» у значеннi «Regnum Italicum». Цю версiю активно пiдтримав Герман Кунстманн [33]. Обидва не зауважили, щоRegnum Italicumз’явився лише пiсля перемоги Оттона I над Беренгаром у 962 р., тобто пiсля смертi Костянтина Багрянородного.

Етнонiм «Багiварiя» (вiд Bagoaria, Baioaria, Bavor латинських джерел) на думку бiльшостi дослiдникiв означав частину держави Оттона I – Баварське герцогство [34]. Один з перших коментаторiв трактату Ансельм Бандурi висунув версiю, що Багiварiя – спотворена назва Карпат [35]. Пiзнiше Йосиф Мiковшi запропонував пiд Багiварiєю розумiти територiю за р. Ваг у Словаччинi [36]. Цi обидвi версiї не аргументованi i тому не отримали пiдтримки. Те ж можна сказати i про версiю, за якою Багiварiя – Бабина гора в Оравських Бескидах [37].

Пачiнакiти – спотворена назва печенiгiв.

Отже, на пiдставi приведених вище фрагментiв трактату василевса Костянтина VII можна зробити висновок, що автор не зміг узгодити різнорідну інформацію і виразно плутав дві різні політичні одиниці (суперсоюзи чи племінні князівства): Білу Хорватію та Велику Хорватію. На середину Х ст. Біла Хорватія займала західну частину колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії), відділившись від нього і ставши окремим князівством чи союзом князівств з своїм правителем (архонтом). Ця територія розташовувалася північніше Баварського герцогства, межуючи з Білою Сербією та уграми. Правителі Білої Хорватії намагалися провадити свою політику, блокуючись з угорськими князями, які, подібно до них, залишалися язичниками. Біла Сербія тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Звiдси випливає, що в серединi Х ст. Біла Хорватія простягалася вiд витокiв Вiсли через витоки Одри десь до району витоків Лаби (Ельби). Інформація про те, що її землі були доступними для нападів печенігів ніби вказує на середню течiю Днiстра – верхньої течiї Пруту. Ця сама інформація подає зв’язок білих хорватів з Чорним морем, примiрний шлях до якого тривав 30 днiв. День плавання вгору по рiцi прийнято рахувати 25–35 км, вниз – 80 км. По Днiстрi, з його безлiччю вигинiв i поворотiв, вниз за день пройти бiльше 50 км не вдається. Простi пiдрахунки показують, що за 30 днiв до Чорного моря можна було дістатися десь з району Перемишля. Деякi дослiдники, в т. ч. Дюла Моравчик, пiд Чорним морем пропонують бачити Балтiйське. Це малоймовiрно, але не змiнює справи: до Балтiйського моря за 30 днiв рiчковим шляхом по Сяну i Вiслi теж можна доплисти лише з району Перемишля. Рівно ж і по Одрі можна було досягнути балтійських берегів приблизно за 30 днів.

Але чи стосувалася інформація василевса про печенігів Білої Хорватії чи, може, іншого відламу Великої Хорватії? Відповісти на це питання допомагає наступний фрагмент з роздiлу 13 трактату: «…до турок прилягають такі народи: З захiдної сторони вiд них – Франгiя, з пiвнiчної – пачiнакiти, з пiвденної – Велика Моравiя, тобто країна Сфендоплока [Святоплука Моравського – Л. В.], котра зовсiм знищена тими самими турками i захоплена ними. Хорвати же сусiдять з турками бiля гiр…».

Дюла Моравчик, Габор Фегер, Френсіс Дворнiк та iн. [38] вбачали в цьому фрагментi свiдчення, що пiсля того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпаттi. Геннадій Лiтаврiн та Володимир Шушарiн безпідставно вважали, що мова тут йде про далматинських хорватiв i вiдносили цей фрагмент до незрозумiлих [39]. Але повiдомлення роздiлу 13 логiчно пов’язане в текстi з рештою iнформацiї про угрів, печенігів та хорватів.

Одночасно потрiбно звернути увагу, що фрагменти трактату, якi вiдносяться до хорватів бiля Карпат, не дозволяють називати їх білими. Саме до цих хорватів і належить вказiвка василевса про доступність хорватських земель нападам печенігів. Тобто можна стверджувати, що в першому фрагменті, подаючи інформацію про Білу Хорватію, василевс долучив до неї повідомлення про печенігів, яке стосувалося Великої Хорватії.

Поза сумнівами, справедливою є думка дослiдникiв, що печеніги пiсля 896 р. оволодiли простором вiд Дону до Сирету i їх лiтнi кочовища були i у Пруто-Днiстровському межирiччi [40], звiдки вони могли легко тривожити хорватів у Закарпатті та на Середньому Днiстрi. Принаймнi у 948–952 рр. печенiги кочували мiж Пiвденним Бугом, Днiстром, Прутом i Сиретом. Зауваження Світлани Плетньової щодо археологiчних пам’яток печенігів на Донi [41] не суперечить цим висновкам. Про розселення восьми орд печенiгiв, одна з яких межувала (чи досягала їх територiй пiд час набiгiв) з уличами, древлянами i, навiть, волинянами (у текстi – лендзянами), розповiдає 37 роздiл трактату василевса Костянтина. У полеміці з Павлом Дiакону Iван Божилов [42] та Дюла Дьєрфi [43] не виглядають переконливими. Слiдiв болгарського володiння цим регiоном немає. Ще менш вірогідна версiя Михайла Грушевського за якою печеніги могли тривожити хорватів на Одрi через угорськi володiння [44].

Окрім згаданого трактату вiзантiйського василевса термiн бiлi хорвати трапляється один раз – у ПВЛ. М. Грушевський допускав, що це вставка пiзнiшого редактора, який знайшов згадку про хорватiв пiд 992 р. i дописав їх до перелiку племен [45]. Але пiд 992/993 р. мова йде просто про «хорватiв», тодi як у недатованiй частинi лiтопису згадуються «бiлi хорвати». Iнших аргументiв на користь своєї версiї iсторик не навів.

«…По мнозех же временех сели суть Словени по Дунаеви, где есть ныне Угорская земля и Болгарьска. От тех Словен разидошася по земле и прозвашаяся имены своими, где седше на котором месте: яко пришедше седоша на реце именем Морава, и прозвашася Морава: а друзии Чеси нарекошася; а се тиже Словени Хровате Белии, и Сербь, и Хорутане…» [46].

Поза сумнівами, цей фрагмент відноситься до земель, які на момент укладання ПВЛ належали до складу Чеської держави та її сусідів. З цього фрагменту інформація про розташування земель білих хорватів повністю співпадає з інформацією, поданою василевсом Костянтином.

Крім білих хорватів ПВЛ ще тричі згадує просто хорватів:

«…И живяху в мире Поляне и Древляне, и Северь, и Радимичи, и Хрвате…». Цей фрагмент особливо полюбляють цитувати польські історики, намагаючись з його допомогою обґрунтувати локалізацію хорватів на схід від радимичів. Ця ідея чомусь сподобалася і окремим російським та українським історикам, які не звертають уваги на те, що на Лівобережжі Дніпра всі племінні слов’янські групи добре ідентифікуються за археологічними ознаками – жіночими підвісками-кільцями, які носили на стрічках біля скронь. Насправді на підставі вказаного фрагменту можна стверджувати, що поляни жили в мирі з сусідами: древлянами (північно-західними сусідами), сіверянами (східними сусідами), радимичами (північно-східними сусідами) та хорватами (південно-західними сусідами).

Наступний фрагмент повiдомляє про участь хорватів в походах Олега на Константинополь 907 та 911 р. Залишаючи поза увагою питання про кількість походiв Олега, а такожвзагалі про те, чи ці походи відбувалися у зв’язку з версiєю Аскольдового лiтопису i гiпотезами М. Брайчевського (що задавнювало би подiї на 50–60 років), можна припускати, що хорвати могли брати участь у подібних походах лише як союзники або данники київського князя. Тiльки спустившись по Днiстру i приєднавшись до флотилiї Олега чи Аскольда, вони могли принести користь в походi. Як союзники, живучи далеко вiд Днiстра, хорвати не мали би жодної вигоди вiд походу на Вiзантiю. Як данники Києва вони, тим бiльше, не могли розташовуватися далi на захiд за межами Приднiстров’я і далі на схід від радимичів, які на той час ще не були данниками Києва.

Третiй фрагмент датується 992 р. у Лаврентіївському літописі [47], та 993 р. – в Іпатіївському [48]: «иде Володимер на Хорвати». 981 р. Володимир Святославич воював з ляхами i зайняв Перемишль та Червенськi гради. Не можна не погодитись з версiєю Ярослава Iсаєвича, що ляхами на Русi початково називали крайнє сусiднє плем’я лендзян, поширивши потiм цю назву на всiх полякiв [49]. То проти яких хорватів ходив київський князь у 992/993 р.? Версiя про завоювання Закарпаття i включення його до складу Київської держави, яка спирається тiльки на цей фрагмент, не пiдкрiплена iншими аргументами i виглядає непереконливо. Правдоподiбнiше, що Володимир виступив проти дністровських хорватів, бо пiд час цього походу на Київ напали печеніги i князь повернув назад. Якби його вiйсько перебувало за Карпатами, зробити це було би практично неможливо. Хорвати з Середнього Днiстра могли домовитись з печенігами про напад останнiх на Київ. Боротьба Києва за Середнє Поднiстров’я була нелегкою. Розкопками Бориса Тимощука засвiдченi розорення низки городищ цього регiону в кiнцi Х ст. У Закарпаттi нiчого подiбного не знайдено.

Про «руських хорватiв» згадував i польський хронiст Вiнцентiй Кадлубек (бл. 1160–1223), але цi згадки, напевно, запозиченi з руських лiтописiв i не можуть дати нiчого нового для локалiзацiї хорватів. Тiльки один фрагмент можна iнтерпретувати як повiдомлення про боротьбу за хорватськi землi мiж Угорщиною та Польщею в перiод пiсля 966 – до 981 рр.: «Гунiв чи Угрiв, Хорватiв i Мадярiв, племена сильнi, вiн перебрав пiд свою владу» [50]. Цей фрагмент також певною мiрою пiдсилює висновок, що хорвати межували з Угорщиною i з пiвночi, тобто вiд Карпат.

Дослідники тексту «Орозiя» англiйського короля Альфреда Великого (879– 899/901) встановили, що інформацію про центральнi райони Європи взято вiд посланців, якi перебували при дворi iмператора франкiв Арнульфа (887–899 рр.), котрий 892 р. пробував завоювати Велику Моравiю і через купцiв, мiсiонерів та інших розвiдників збирав iнформацiю про слов’янські землі [51]. Хороти [хорвати] помiщенi Альфредом на схiд вiд далемінців [далемiнцiв-гломачiв] i на пiвдень вiд Мегда, «а з пiвночi вiд землi знаходяться сарменди до самих Рифейських гiр» [Орозiй, 12–13]. Далемінці-Гломачі разом з сіуслами, колодицами, мільчанами i лужицами входили до союзу сорбів [сербiв] [52], відомому Костянтиновi Багрянородному як Біла Сербія. Нинi залишки цього союзу збереглися як лужицькi серби. Землi далемінців локалiзуються мiж р. Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стрiли, Ползницею i Крушними горами. Отже, за Альфредом, межi мiж Білою Сербією i Білою Хорватією на заходi проходили над верхньою Лабою. Сюди легко помiщаються i чеськi хорвати з-над верхньої Лаби i сiлезькi хорвати з-над верхньої Нiси, вiдомi з пiзнiших джерел [53].

Ще в минулому столiттi Ян Босворт апрiорно помiстив Мегд у Схiднiй Прусiї i Польщi [54]. Пізніше Г. Лябуда досить переконливо ототожнив Мегд з Мазовiєю [55]. Територiя Мазовiї чiтко окреслена топонiмами типу Мазовшани, Мазовше, Мазев, Мазево, Мазовецьк, Мазури, Мазурка, Мазурков (їх всього 13), якi розташованi на iсторичних межах Мазовша [56].

Сарменди – це, безперечно, сармати, як i вважала Віра Матузова [57]. Цим термiном вчена Європа довший час позначала населення своєї схiдної частини.

Пiд Рифейськими горами в лiтературi звичайно розумiють Уральськi гори. Тому цей фрагмент можна розглядати як вказiвку, що за хорватами аж до Уралу живуть сармати, тобто незнаний народ. Проте це зовсiм неоднозначно. «Скiфiя лежить пiд самою пiвнiччю i бiля пiднiжжя Рифейських гiр, звiдки дує Борей», – писав Псевдо-Гiппократ. «У Скiфiю i в пiвнiчнi землi вступив жахливий Борей… i що ж? Хiба Гiпанiс [Пiвденний Буг – Л. В.], що бере початок зi скiфських гiр, будучи спочатку прiсним, не псується пiзнiше гiркими солями?» – читаємо у «Метаморфозах» римського поета Овiдiя, засланого у I ст. до Том на узбережжi нинiшньої Румунiї. Тут явно пiд Рифейськими [Скiфськими] горами можна бачити Карпати [58].

Мазовiя межувала з лендзянами. Лендзяни залишились невiдомими королю Альфреду, але вiн знав про віслян: «А на сходi вiд Моравiї розташовується країна Вiслян, а на схiд вiд неї Дакiя» (Орозiй, 12). «Дакiя» це така ж само вчена фiкцiя як «Сарматiя». У IХ ст. обох не iснувало.

Про віслян вiдомо також i з Житiя св. Мефодiя: «Поганськъ кънязь сильнъ вельми, сѣдѧ в Вислѣх, ругашеся християном и пакости дѣяше» [59]. На пiдставi цих фрагментiв Г. Ловмяньський вiднiс до хорватів i віслян i лендзян [60]. Для такого категоричного висновку немає жодних пiдстав, бiльш прийнятливим можна вважати припущення, що лендзяни входили на той час в державу віслян. Загалом же на підставі інформації короля Альфреда можна вважати тільки, що в другій половині ІХ ст. над Верхньою Віслою з’явився потужний союз віслян. Десь мiж 874–885 рр. Святоплук Моравський взяв в полон вiслянського князя i примусив його насильно прийняти хрещення [61].

В цілому ж можна вважати, що, уточнюючи захiднi i пiвнiчнi межi хорватів, «Орозiй» короля Альфреда прив’язує хорватський масив до Карпат. В джерелi згадуються вісляни, але сам Альфред нiде не ототожнює їх з хорватами.

Певну інформацію про тогочасне розташування хорватів за межами Далмації дають і східні джерела. Арабський Анонiм часiв Святоплука Моравського (870–894) дiйшов до нас в передачi Абу Алi Ахмада iбн Умара iбн Рошта (поч. Х ст.) та перського iсторика Абу Саїд ель-Хайн Гардiзi (ХI ст.). Вiд Анонiма походить згадка про плем’я Grwab i його князя Suwayyat Balk [iбн Рошт] чи плем’я Garawat i його князя Suwiyyat Malik [Гардiзi] [62]. В обох випадках легко побачити спотворенi назви хорватів i князя Святоплука. Можна погодитись з Г. Ловмяньським, що схiднi купцi, торгуючи з державою моравського князя, називали її пiсля першого «з краю» племенi, яке пiдлягало цьому володаревi. Але намагання польського iсторика за всяку цiну вiднести цi вiдомостi аж до віслян, вiдкинувши хорватів надднiстрянських та карпатських, виглядає надто непереконливо [63]. За його версiєю арабськi купцi, щоб потрапити в резиденцiю Святоплука на Моравi мусили йти стороною вiд Днiстра i Карпат через Волинь на Вiслу i через це залишали в сторонi хорватів наднiстрянських i чеських, не кажучи вже про хорватів карпатських. Для пiдтвердженя своєї гiпотези вiн вказував на скарби дiрхемiв в Дорогичинi та в околицях Люблiна. Але саманiдське срiбло знайдене i у Перемишлi, Тустані та в Закарпаттi (Хуст). У Перемишлi, згiдно Єхуди бен Меїр ха-Кохен, вже на початку ХI ст. функцiонувала єврейська торговельна факторiя [64]. Навряд чи арабськi купцi самi доходили до столицi Святоплука. Свою iнформацiю вони збирали в хозарських мiстах i у Києвi. Єврейськi купцi з Хозарiї не пускали їх далi. Щоб їх обiйти довелося вести торгiвлю через Булгар. Обiйти ж Київ не було нiякої можливостi. Легенди про Артанiю, де вбивають iноземцiв, занесенi арабами з Києва, свiдчать про те, що i мiсцевi купцi не хотiли конкуренцiї i не пускали арабiв далi. А з Києва на Мораву найкоротший шлях через Перемишль або через Карпати [65].

Що стосується вiдомостей ал-Масудi (947) про Мораву, Хорватiн та Чахiн, то вони також взятi з п’ятих рук66. Але i ці відомості скорiше вiдносяться до хорватів на Днiстрi або в Карпатах нiж до хорватів на Вiслi.

Екстрат з рiзних арабських географiв, вiдомий як Перський Анонiм (982 р.), опублiкований Володимиром Мiнорським, в iнформацiї про князя Святоплука зазначає, що столиця цього князя була в мiстi Хурдаб /Хурбад/ над рiкою Рута, котра випливає з гори, яка лежить на межi печенігів, угрів i русів, i через край русів бiжить до краю слов’ян. В Хурбадi 3 днi в мiсяцi були призначенi для торгiв i все населення торгувало [67]. Iнтерпретацiя цього фрагменту має велику лiтературу. Були варiанти ототожнення Рути з Окою, Дунаєм та iншими рiками. Але майже очевидно, що Рута може бути Прутом, котрий витiкає з околиць Говерли. Нижня течiя Пруту у Х ст. була зайнята болгарами, якi на той час вже були слов’янами. Район верхньої течiї Пруту був приблизною межею Київської Русi (пiсля приєднання днiстровських хорватiв), Угорщини i печенiгiв. Густа сiтка селищ i городища IХ–Х ст., дослiдженi Богданом Тимощуком на Буковинi i вiднесенi до бiлохорватських, не заперечують проти такої локалiзацiї. Версiя Маркварта нiби столицею Святоплука був Кракiв бездоказова [68]. Хурдаб на Рутi – теж не столиця моравського князя, а один з центрiв мiжплемiнного торговельного обмiну на зразок Ладоги чи Бiрки, розташований на краю держави Святоплука, десь у верхнiй течiї Пруту. Подiбно i Ладога була розташована на краю Славiї, а Бiрка – на краю Швецiї. Не виключено, що це була столиця одного з хорватських князiв. На думку Ореста Корчинського мiсто Хорват розташовувалося у центрi Великої Хорватiї на городищi Стiльсько, яке лежить на р. Колодницi, лiвiй притоцi Днiстра [69], але і ця гiпотеза також нiяк не прив’язана до тексту джерела.

Підсумовуючи інформацію східних авторів, джерелами якої були розповіді купців, можна стверджувати про поширення меж хорватського масиву до Верхнього Пруту i Карпат, а також залежнiсть цього масиву в IХ ст. вiд князя Святоплука Моравського.

Легенда про св. Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом 929 р., була сформована в 940–970 рр. Вона лягла в основу його Житiя. Формували легенду сучасники, знайомi з фактичним перебiгом подiй. За інформацією Житія, пiсля загибелi Вацлава його мати Драгомира втекла в Хорватiю. Болеслав енергiйно намагався дiстати матiр в свої руки, але не змiг цього добитись [70]. На цій пiдставi можна допускати, що межi хорватів в Х ст. знаходились недалеко вiд землi пшован, що спiвпадає з захiдними межами хорватів, окресленими «Орозієм» короля Альфреда і не суперечить інформації Костянтина Багрянородного. Невдача спроб Болеслава свiдчить, що хорвати вели незалежну полiтику i принаймi їх верхiвка вже була християнською. Вони могли переправити княгиню далi на схiд, де Болеслав не мав впливу. Схоже, що Житіє мало на увазі білих хорватів.

Ще два джерела (Празький привiлей 1086 р. та т. з. Географ Баварський ІХ ст.) дозволяють зробити певні уточнення. Празький привілей 1086 р. був наданий кайзером Генрiхом IV своєму канцлеровi празькому єпископу Яромiру-Гебгардту (1040–1089/90 рр.), синовi чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького дiоцезу з-пiд влади чеських королiв i перетвореня його у церковний лен iмперiї. Документ 1086 р. спирався на бiльш раннiй документ 983 р. з описами меж Празької єпископiї. Зрозумiло, що празька кафедра не мала потреб фальсифiкувати схiднi кордони свого дiоцезу, де лежали територiї, котрi у ХI ст. належали до держави могутнього київського князя, а в церковному вiдношенi пiдлягали константинопольському патрiарху. Тому в документi 1086 р. було просто переписано вiдповiднi пасажi документу 973 р., пiдтвердженого папою Бенедиктом (972–974) та iмператором Оттоном I (+ 973 р.), якi вiдбивали стан справ ще за часiв Великоморавської держави кiнця IX ст. або Чеської держави другої половини Х століття [71] :

«Далi до пiвночi такi є кордони: Пшовани (Pssouane), Хорвати i другi Хорвати (Chrouati et altera Chrowati): Зласани (Zlasane), Требовани (Trebouane), Поборани (Poborane), Дедолiзи (Dedolize) аж до серединного лiсу, де бiжить границя Мiльчан (Milcianorum). Звiдси до сходу такi має рiки граничнi Буг (Bug) iменується i Стiр (Ztir) … разом з гродом Краковiя (Cracouua) i краєм, котрий має назву Ваг (Vag) i з усiма територiями, котрi належать до згаданого граду, котрий є Краковiя (Cracouua). Звiдси, додавши границi угорськi, розширено посувається аж до гiр, котрих назва є Трiтi [Татри – Л. В.]…» [72].

На підставі цього фрагменту Л. Нiдерле зробив висновок, що хорвати розмiщались мiж польськими та чеськими племенами. Вiн вважав, що початково Велика Хорватія мала свiй полiтичний центр у Краковi, пiдтримавши згадану вище версiю Й. Маркварта, яку слушно критикував свого часу М. Грушевський. Близько 560 р. авари розгромили i розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонiю i Далмацiю (де вони живуть i нинi). Тому вiдлами хорватів були розсiянi в Заалi, на Одрi, у Схiднiй Галичинi i Чеських Карконосах [73].

Г. Ловмяньський також вирiшив, що принаймi одне з племен хорватів, названих у Празькому привiлеї, можна без вагань локалiзувати над Вiслою i ототожнити з віслянами [74], тим самим, без жодних обґрунтувань опускаючи зауваження Владислава Кентшиньского [75] та висновки Й. Вiдаєвича [76] , який не допускав можливостi ототожнення віслян з хорватами.

Обидвi гiпотези виглядають сумнiвними. У Празькому привiлеї 1086 р. Кракiв та його околицi видiлено окремо. Чітко відокремлені дві різні групи хорватів. Тобто якраз вісляни могли вiддiляти білих [захiдних – Л. В.] хорватів вiд інших хорватів: зласан, требован, поборан…

Свого часу Степан Томашiвський висунув здогадку, що до 981 р. iснувало залежне вiд чехiв полiтичне об’єднання, яке охоплювало землi пiзнiшої Словаччини, Кракiвщину, Надсяння та Верхні Побужжя [77] . З цього мало би випливати, що схiдна частина Великої Хорватії, куди були включенi землi пiзнiшого Белзького князiвства, входила до 981 р. в орбiту Чеської держави.

Т. з. Географ Баварський («Опис мiст i територiй з пiвнiчної сторони Дунаю») особливо часто використовується противниками розміщення хорватів в Центрально-Східній Європі. Між тим ця пам’ятка перераховує відомі авторам племена і племінні князівства, включаючи зовсім дрібні, тоді як хорвати складали суперсоюз племен, куди такі князівства входили постійно або тимчасово. Аналізуючи результати досліджень пам’ятки з кінця XVIII ст. і співставляючи їх з результатами археологічних досліджень та інших джерел та користуючись методикою, запропонованою Йоахімом Германом [78], я дійшов висновку щодо можливості локалізації на підставі цієї пам’ятки племен чи племінних князівств хорватського та волинського масивів. В більшості випадків польські науковці, вичерпавши можливості розміщення того чи іншого племені на території сучасної Польщі, відносять його до тих, чия ідентифікація неможлива, не розглядаючи загалом інших можливостей. В числі таких племен: Lendizi (лендзяни), розташовані західніше Thafnezi (танян, басейн р. Танви) і Prissani (присяни), розташовані західніше від Zeruiani (черв’яни) та Velunzani (волиняни). Prissani (присяни), тобто плем’я, що живе на р. Сян – спотворена назва вiд Zlasani з Привiлею 1086 р., тобто засяни, засянці чи надсянці (позаяк форми присянцi, прикарпатцi i т. д. характернi для бiльш пiзнього часу). За даними Баварського Географа у них було 70 громад. В районi Перемишля-Сянока було майже стiльки ж городищ [79].

Локалiзувавши засян (засянцiв) можна спробувати локалiзувати i iншi племена, згаданi в Привiлеї 1086 р.: Тrebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростiше було би требовлян ототожнити з теребовлянами, якi розмiщались в районi нинiшньої Теребовлi в басейнi Середнього Днiстра на його лiвому березi. Цей район густо заповнений археологiчними пам’ятками вiдповiдного перiоду. При локалiзацiї племенi дослiдники виходили з засади, що назва племенi походить вiд «треба» – ритуальна жертва. Тому требов’ян пробували локалiзувати в Ческiй Требовi над Орлiце (Стефан Закршевський, Стефан Арнольд), на р. Требнiце (Йозеф Вiдаєвич, Тадеуш Лер-Сплавiнський), р. Качавi в околицях Легнiце, яка колись називалася Требовою. Всi цi локалiзацiї слабо в’яжуться з документом 1086 р. Можна ще згадати i р-н Требiшова у Словакiї чи р. Теребовлi на Закарпаттi [80]. Велика кiлькiсть топонiмiв, пов’язаних з требов’янами на територiї по обидвi сторони Карпат, а також у нинiшнiй Хорватiї (53 назви) може бути i свiдченням мiграцiї одного з найбiльших хорватських племен, можливо пов’язаного з охороною головного святилища хорватського язичеського пантеону.

Poborane з Привiлею 1086 р. при спробах локалiзацiї перетворилися у Tobrzanie в Нижнiй Сiлезiї. Iншi варiанти пов’язанi з верхнiм та середнiм Бобром в околицях Болеславця i Вленя. Але цi землi входили у володiння брата св. Вацлава – Болеслава i не були хорватськими. Пiсля локалiзацiї засян i требовлян для поборан (бобрян) пiдходить лiвобережжя Верхнього Днiстра до витокiв Бугу. Сюди можна включити i р. Боброк, де пiзнiше виникла Бiбрка, i був удiл князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського.

Дедолiзiв – дядошан (чи дзядошан як пропонували називати їх Павло Шафарик та Антон Кралiчек), яких П. Шафарик розмiщав у районi пiзнiшого Галича [81], напевно, слід локалізувати у масиві сілезьких племен на лівобережжі Одри [82], в тексті джерела фрагмент, який відноситься до хорватів, закінчується бобрянами, а дядошани відносяться до наступного фрагменту [83].

Обгрунтованою виглядає гiпотеза Я. Iсаєвича щодо можливої помилки у текстi Привiлею 1086 р., за якою рiка Стiр, скорiше всього, спотворена назва р. Стрий. У 60–80 рр. Х ст. Кракiвщина входила до Чеської держави, межа впливiв якої доходила до рiчок Стрия (схiдна межа пiзнiшої Перемиської землi) i Бугу [84]. З цього масиву необхiдно виключити волинськi землi, бо у Привiлеї 1086 р. не згадуються сусiднi з засянами волинськi племена черв’ян та танян, не кажучи вже про бужан i волинян. Прийняття цiєї гiпотези сильно звужує базу пошукiв локалiзацiї хорватських племен, згаданих в Привiлеї 1086 р., обмежуючи її витоками Захiдного Бугу та р. Стрий.

В цьому регiонi, на якому пiзнiше виникли Перемишльське та Звенигородське князiвства, у IХ–Х ст. напевно iснували племiннi хорватськi князiвства засян, требовлян і поборан (бобрян). На цих теренах знайдено низку гiгантських городищ, окремi з яких (Плiснисько чи Стiльсько) могли бути столицями племiнних князiвств. Племінна назва требовлян могла походити вiд загальнохорватського святилища, де справлялася «треба». Цiлий ряд таких святилищ знайдено на Буковинi, у Тернопiльськiй та Iвано-Франкiвськiй областях [85]. Одне з них знаходилося бiля с. Iлова Миколаївського р-ну Львiвської обл. [86]. Поруч – гiгантський комплекс давнього мiста у Стiльську, яке загинуло в кiнцi Х ст., коли великий князь Володимир Святославич приєднав хорватськi князiвства.

Таким чином, підсумовуючи аналіз писемних пам’яток, можна стверджувати, що інформація василевса Костянтина VII не заперечується іншими джерелами. Можна дійти до висновку, що у серединi Х ст. Велика Хорватія як єдина держава чи суперсоюз споріднених племен, вже не iснувала. У її захiднiй частинi була держава чи союз племен Біла Хорватія, яка, можливо теж мала назву Великої. Рiвночасно схiднi землi колишньої Великої Хорватії розпалися на низку окремих племінних князівств, частина яких потрапила під зверхність Великої Моравії, а після падіння останньої стала об’єктом експансії сусідів. Мiж Бiлою Хорватiєю i схiдними землями Великої Хорватiї вклинилися сiлезькi i лехiтськi племена, головним з яких були вісляни. Можна стверджувати, що Біла Хорватія в Х ст. була окремим політичним утворенням, своєрідним західним відламом хорватського масиву, ізольованим від інших хорватських масивів своєрідним анклавом.

Велика Хорватія: міф чи реальність? Інформація візантійського василевса та інших, перелічених вище джерел, дозволяє гіпотетично локалiзувати територiю Великої Хорватії вiд середньої течiї Пруту i Днiстра на сходi до верхньої течiї Вiсли i Лаби на заходi, вздовж Карпат, Татрiв i Судетiв. До складу цього масиву можна включити територiю Закарпаття, бо саме там і зосереджені «хорватськi» топонiми: Хорващик (басейн Тиси в р-нi Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на р. Красна, допливi Тиси) i Храбоч (басейн Тиси). Сюди можна додати i популярнi прiзвища Хорват, Горват i т. д. В iнших регiонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватськi назви зустрiчаються поодинцi i носять випадковий характер. В часи князя Святоплука I Моравського (871–894), коли окремі племена хорватів, а також i вісляни ввiйшли до складу Великої Моравiї, межi впливу Святоплука сягнули верхньої течiї Пруту. До сфери його впливу ввійшло, напевно, i Затисся в Закарпаттi [87]. Здогадку про iснування окремих хорватських князiвств на схiдних землях Великої Хорватiї першим висловив Ріхард Репель [88].

Починаючи з перших дослiдникiв текстiв Костянтина Багрянородного Ансельм Бандурi, Iогана-Хрістофа Гаттерера, Фрідріха Геркена, бiльшiсть вчених, в т. ч. Миколай Карамзiн, Яків Головацький, Михайло Лебедкiн, Сергій Соловйов, Микола Барсов, Франьо Рачкi, Олексій Шахматов, Сергій Середонiн, Любор Нiдерле, Ярослав Пастернак, Михайло Смiшко, Борис Рибаков, Петро Третьяков, Валентин Седов, Олександр Майоров розмiщали початковi осади хорватів i Велику Хорватію в Галичинi. М. Грушевський, який не подiляв цiєї думки, змушений був, як уже зверталася увага, допускати можливiсть печенiзьких нападiв через угорськi землi i гори на хорватів на Верхнiй Одрi.

Вiдчуваючи слабкiсть такої аргументацiї вчений залишав це питання вiдкритим. Його сумнiви використав Г. Ловмяньський як додаткову аргументацiю, щодо Великої Хорватії на Віслі, звiдки хорвати прийшли у Галичину [89].

Хорватськi iсторики, не вдаючись у подробицi, в цiлому прийняли версiю про прабатькiвщину за Карпатами. Модерна теза Генріха Кунстмана, який запропонував повернутися до давньої версiї мiграцiї хорватів з гирла Дону на Балкани, а звiдти їх вихiд на пiвнiч до Одри, спочатку не отримала широкого визнання. Вiн виходив з того, що Велика i Біла Хорватія одне i теж поняття. Просто «Bel» повинно читатися як «Wel», а отже «velochrobati» (великохорвати) було первинною назвою хорватiв. Другим аргументом Г. Кунстманна є версiя походження племiнної назви далемінців вiд далматів [90]. Хоча Нада Клаїч, одна з найвидатніших хорватських істориків, пiд впливом цiєї версiїзмiнила свою попередню думку i помiстила Білу Хорватію у Карантанiю [91], бiльшiсть iсторикiв виступила з критикою поглядiв Г. Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає аргументацiя Радо Катiчiча [92]. Трохи пізніше з’явилася гiпотеза Iвана Мужича, який головним чином на пiдставi антропологiчних матерiалiв розвинув тезу про автохтоннiсть хорватів у Далмацiї [93]. Ця гіпотеза не розв’язувала проблему раптової слов’янізації автохтонів-ілірійців, якими мали би бути хорвати. Однак не без впливу надмірного патріотизму, властивого для всіх титульних відроджених та новонароджених держав, в сучасній хорватській історіографії почав перемагати синтез гіпотез Г. Клінстмана, І. Мужича і німецьких істориків, які, виходячи з іранської етимології етноніму хорвати, сформулювали тезу про елітну групу з іраномовного середовища Аварського каганату, яка запанувала в хорватському масиві [94], з наголосами на автохтонність або євроазійскість [95], що привело до теорії про двояке походження хорватського народу [96].

Але всі ці захоплення і пошуки жодною мірою не похитнули інформації василевса Костянтина VII. Більше того, аналіз топоніміки та актового матеріалу дозволив Л. Гауптману [97] аргументовано локалізувати Білу Хорватію на Верхнiй Вiслi i Верхнiй Одрi. Цю локалізацію підтвердили дослідження Бого Графенауера98 та Стефана Пантелича, який уточнив її захiднi та пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер [99]. Білі хорвати розмiщались у верхiв’ях Вiсли та Одри, на Заале і Білій Ельстер, де автономією ще у XIV–XV ст., а потім були асимільовані німецькомовним масивом, залишивши потужні сліди топонімії. Цікаво, що назви хорватського походження повністю відсутні у польських документах ХІІ– ХІІІ ст. [100], що свідчить також і про відсутність на цих територіях і хорватів.

Якщо ж Біла Хорватія василевса Костянтина Багрянородного не була фікцією, що цілком очевидно, то чи була міфом Велика Хорватія, східний відлам якої зафіксували перелічені вище пам’ятки?

Основною особливiстю пiвнiчноднiстровського регiону, яка вiдрiзняє його вiд сусiднiх волинських земель, є наявнiсть пiдплитових поховань. Мiсцеве населення хоронило своїх покiйникiв в ямах без курганiв. Бiльшiсть ям покритi кам’яними плитами. Враховуючи, що могильники без жодних наземних ознак знаходились в основному на полях, можна допускати, що при оранцi за довгi столiття немало плит було просто забрано з поверхнi. Пiдплитовi поховання нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних ямних безкурганних поховань. Всi вони мiстять трупопокладення з захiдною орiєнтацiєю. Трупи покладенi переважно без домовин в ямах глибиною 0,3–1,1 метра. Розмiри плит вiд 1,5 х 0,4 до 2,2 х 1,0 метрiв. Трапляються i плити обложенi камiнням. Бiльшiсть поховань безiнвентарнi. Зрiдка у жiночих похованнях знаходять пiдвiснi кiльця перснеподiбної форми з одним або двома кiнцями, загненими у зворотньому напрямку. Виготовленi вони переважно з чотирьохгранного дроту. Зустрiчаються також простi або звитi дротянi перснi. Ареал пiдплитових i ґрунтових могил в основному характерний для середньої течiї Днiстра, але окремi поховання знаходять i бiля його витокiв. Примiром – поховання на г. Кляштор у Смiльницi Старосамбiрського р-ну Львiвської обл. Кургани для цiєї зони зовсiм не характернi. Основна маса курганiв починається на водороздiлi басейнiв Днiстра та Бугу i Прип’ятi. Вони належать волинським племенам. Прослiдкувати нижнi хронологiчнi рамки появи пiдплитових могил поки що не вдалося. Але це було не ранiше Х ст. [101]

Богдан Тимощук весь ареал пiдплитних могил вважав хорватським [102], виходячи з постулату, що у Х ст. тут безсумнівно перебували східні хорвати (яких Я. Ісаєвич пропонував називати карпатськими хорватами). Але, навіть, погоджуючись з таким постулатом, не можна стверджувати, що лише вони одні. Окремi кургани VII–VIII ст. розкопанi на Буковинi i в Приднiстров’ї з похованням на горизонтi в неглибоких ямках або без ямок. В Закарпатті нам вiдомий тiльки один безкурганний тiлопальний могильник в Ужгородi, решта могил мають кургани. Оскiльки на Закарпаттi збереглося найбiльше хорватських топонiмiв, то саме це є одним з вразливих мiсць гiпотези Б. Тимощука. Теж можна сказати i про могильники навколо Перемишля.

Висновок Володимира Петегирича щодо неможливостi привнесення обряду пiдплитних поховань з заходу заперечень не викликає [103]. Також слушним є заперечення Володимира Войнаровського тези, що пiдплитнi поховання були наслiдком соцiальної диференцiацiї суспiльства [104]. Ареал пiдплитних поховань у Х ст. зазнав сильного впливу переселенцiв з Нижнього Днiстра, тобто тиверців. Розвиток мiсцевого населення цього ареалу також пов’язаний з верхньоднiстровським варiантом черняхiвської культури. Його носiї хоронили своїх покiйникiв пiд кам’яними плитами або з кам’яними обкладками. Вiдомi поодинокi курганнi могили [105]. Витiсненi печенігами з пiвденних районiв тиверці розселилися серед хорватів в основному на територiї пiзнiшого Теребовельського князiвства, утворюючи й спiльнi могильники, на яких зберегали своєрiднiсть своїх поховань – пiд плитами [106]. Ареал пiдплитових поховань має поширення і на теренах Словаччини та Чехiї, тобто Великої Моравiї. Знайденi такi похованнi i у Хорватiї при розкопках у поселеннях Нiн i Кашич на г. Маклиново Брдо [107]. Але спроба будь-якого пов’язання цих ареалiв вимагає дуже обережного пiдходу.

Весь придністровський ареал у VIII–IX ст. був заповнений пам’ятками культури типу Луки Райковецької, а до того у другiй половинi V–VII ст. – пам’ятками празького типу. Межа мiж ними дуже умовна [108].

Важливим залишається питання етнiчної належностi їх попередників – населення верхньоднiстровського варiанту черняхiвської культури. Пiд натиском носiїв пшеворської культури з заходу i зарубинецької культури зі сходу, населення липицької культури, яке жило тут у I–II ст. н. е., вiдiйшло за Карпати або було асимiльоване прибульцями [109]. Носiї липицької культури були фракiйцями, можливо костобоками [110]. Зарубинецьке населення було слов’янським, принаймi взяло активну участь у слов’янському етногенезi. Частина польських дослiдникiв вважають i пшеворцiв слов’янами, але ця гiпотеза ще далеко не доведена. Переконливішими виглядають аргументи бiльшостi європейських дослiдникiв, якi вiдносять пшеворцiв до германського масиву [111]. Все це етнiчне розмаїття було нiвельоване черняхiвською культурою. Більше з патріотичних почуттів, ніж наукових аргументів, хотілося би бачити черняхiвську культуру виключно слов’янською. Але це була провiнцiйна римська культура з бiльш високою технологiєю виробництва нiж у наступних слов’янських культур, з зачатками писемностi, з розвинутою торгiвлею з римським лiмесом (про що свiдчать численнi скарби римських монет). Малоймовiрно, щоб все це знищив короткочасний гунський смерч. Скорiше всього основи цiєї культури належали масиву германських племен, зрушених до мiграцiї на схід племенами вельбарської культури – готам і гепідам. Тому деякi суттєвi надбання цiєї культури вiдiйшли з вiдходом цих племен на захід під натиском гунів [112]. У VI–VII ст. складнi асимiляцiйнi процеси в регiонi завершились перемогою слов’ян склавiнської групи.

Як вважає болгарський iсторик Еміл Михайлов, «у VI ст. склавiнська (сербохорватська) зона охоплювала велику територiю на захiд вiд р. Сян i верхiв’їв Днiстра i на пiвдень вiд верхньої Вiсли. На заходi ця зона охоплювала бiльшу частину сучасної Словакiї, а її пiвденна межа впиралась в пiвнiчнi схили Карпат…» [113].

У 1893 р. розкопками Йожефа Сомботi розпочалося дослiдження могильникiв культури карпатських курганiв [114]. Пам’ятки цiєї культури заповнюють пiвнiчнi i схiднi схили Карпат, а також простiр мiж Карпатами i верхiв’ями Днiстра, Пруту, Серету, верхiв’я Тиси, на пiвнiчному заходi вони доходять до р. Стрий у р-нi Добрян (Вижницький, Глибоцький, Кiцманський, Сторожинецький р-ни Чернiвецької обл.; Коломийський, Надвiрнянський, Косiвський i, частково, Тлумацький та Галицький р-ни Iвано-Франкiвської обл.; Стрийський i Старосамбiрський р-ни Львiвської обл. та Хустський i Виноградiвський р-ни Закарпаття). Носiї цiєї культури взагалi не знали пласких цвинтарiв. Вони хоронили своїх покiйникiв пiд невисокими курганами. Кремацiя тiл вiдбувалася у трьох основних варiантах: з вмiщенням останкiв в урну, з вмiщенням останкiв в ямку, з насипанням кургану безпосередньо над багаттям. Поселення носiїв культури розмiщалося на перших або других надзаплавах невеликих водоймищ поблизу низинних чорноземiв та лукiв, люди жили в наземних будiвлях i напiвземлянках з вогнищами або печами посерединi. Використовувалася лiплена керамiка рiзноманiтних форм. Виготовлення її було недбалим, глина оброблена погано, слабка, поверхня вирiвняна, кольори – синiй, червоний, жовтий i коричневий. Орнамент – у виглядi рельєфних валикiв на шийцi або плечиках, налiплених дужок, пиптiв, ямок, зигзагоподiбної лiнiї. Особливостi цього посуду – вази на високих нiжках, iнодi фiгурних пiдставках, що нагадують аналогiчнi липицькi типи.

Ці пам’ятки дослiджували Iван Копержицький, Михайло Смiшко, Корнель Журавський, Ярослав Пастернак, Тадеуш Сулiмiрський, Володимир Баран, Борис Тимощук, Ліана Вакуленко, Степан Пеняк, В’ячеслав Котигорошко, Василь Михайлеску-Бирлiба, Володимир Цигилик, але вперше в окрему археологiчну культуру їх видiлив М. Смiшко. Вiн вважав носiїв культури карпатських курганiв карпами, якi будучи вiдiрваними вiд основного дакiйського масиву були асимiльованi слов’янами. Археологiчнi пам’ятки, на його думку, давали пiдстави для припущення генетичного зв’язку мiж пам’ятками культури карпатських курганiв (кiнець II ст. – перша половина V ст.) та слов’янськими пам’ятками VI–Х ст. На базi пам’яток культури карпатських курганiв розвинувся первинний хорватський ареал [115].

Висновки М. Смiшка пiдтримав С. Пеняк, який дослiджував пам’ятки культури карпатських курганiв у Закарпаттi. Вiн поширив її ареал на все Верхнє Потисся [116].

Цi висновки ґрунтовно пiдкрiпленi дослiдженнями Л. Вакуленко. Вона заперечує версiю отоожнення носiїв культури карпатських курганів з карпами, наголошує на дакiйськiй основi самої культури, але досить переконливо доводить, що у складних асимiляцiйних процесах, якi протiкали тут, перемогли слов’янськi елементи. В результатi сформувався хорватський масив[ 117] .

Володимир Баран, Денис Козак та Ростислав Терпиловський вважають, що культура карпатських курганiв належала карпам, якi були асимiльованi слов’янами. Наприкiнцi IV ст. слов’янська група «черняхiвцiв» з Поднiстров’я стала проникати у р-ни Верхнього Попруття. З V ст. в цьому ареалi з’являються напiвквадратнi житла з печами-кам’янками, типовими для слов’ян Середнього Днiпра. З VI ст. цей масив став хорватським [118].

Михайло Брайчевський розглядав культуру карпатських курганів як локальний варіант черняхівської культури. Етнічно він пов’язував її з хорватами [119].

У румунському Прикарпатті пам’ятки культури карпатських курганів досліджував В. Михайлеску-Бирлаба, який вважає носіїв цієї культури наслідком симбіозу липицької культури (даків) та пшеворської культури (германців астінгів) [120]. З ним можна погодитися щодо участі обох цих компонентів у етногенезі носіїв культури карпатських курганів.

В. Котигорошко інтерпретує пам’ятки культури карпатських курганів виключно як північнофракійські [121], з чим погодитись важко. У формуванні культури карпатських курганів окрім дакійських, слов’янських та германських елементів взяли участь і сарматські елементи [122]. Це підтверджують антропологічні матеріали. Поряд з гетськими мезодоліхокранним типом тут зустрічаються черепи сарматського брахікранного типу [123].

Ще П. Шафарик пов’язував етимолою назви хорвати з карпами, які дали ім’я Карпатам [124]. Але у слов’янських мовах «Б» ніколи не переходить у «В» [Хробація – Хорвація]. Карпи були племенем дакійського масиву. Їх активність припадає на ІІІ століття. На початку IV ст. більшість карпів було переселено римлянами у Паннонію. Вони покинули Карпати під натиском слов’ян. Становлення і розквіт культури карпатських курганів співпадає з витісненням карпів з Карпат. Та частина карпів, яка залишилася, була асимільована слов’янами за участі германців-астінгів та іранців-сарматів. Крім карпів у цих процесах вірогідну участь взяли костобоки – носії липицької культури, також плем’я дакійського масиву, яке було змушене з Верхнього Подністров’я відійти за Карпати, на що звернула увагу Л. Вакуленко. Цікаво, що етимологія назви костобоки та імен окремих їх «царів» дозволяють припускати зв’язки із слов’янськими елементами.

На підставі ряду топонімів явно слов’янського походження Л. Нідерле допускав можливість проникнення слов’ян в області Подунав’я десь в районі середньої дунайської низини ще у І–ІІ ст. [125]. Після ретельної ревізії його аргументів Леонід Гіндін дійшов висновку про присутність слов’ян у 448 р. в Південній Паннонії і Північно-Західній Дакії, тобто районі нижньої та середньої течії Тиси та Темеша [126]. Знайти за Карпатами у V ст. інших слов’ян окрім хорватів навряд чи можливо. А щоби залишити тут географічні назви, вони мусили перебувати у цій місцевості ще раніше. Римський імператор Волузіан (251–253), який воював на Середньому Дунаї, носив титул Venedicus. Спокусливо бачити в цьому факті свідчення ранніх спроб проникнення слов’ян-венедів [хорватів] на Дунай разом з карпами.

Більшість дослідників погоджується з іранською етимологією назви «хорвати» [127]. Незважаючи на те, що цю проблему не можна вважати остаточно вирішеною, на цій підставі базуються всі новітні євроазійські, номадські та аварські версії. Версія М. Смішка цілком узгоджується з іранською етимологією. Сарматські пам’ятки на території Городенківського, Кіцманського, Кельменецького і Хотинського р-нів Чернівецької області підтверджують присутність тут сарматів: язигів і роксоланів, які перемістилися пізніше на Тису. При цьому напрямок переміщення сарматів співпадає з напрямком поширення через Карпати пам’яток культури карпатських курганів: в Закарпатті вони розташовуються переважно у верхній течії Тиси, вказуючи на шлях пришельців з Буковини та східної частини Івано-Франківщини по долинах річок Свіча–Теребля, Свіча– Ріка або Ломниця–Тересва чи Прут–Яблунівський перевал–Тиса. У VIII–IX ст. слов’янські пам’ятки вже заповнюють долини рік Боржави, Латориці, Ужа та Лаборця (Свіржави). Сарматські пам’ятки далі Буковини невідомі, тоді як язиги на Тисі засвідчені писемними пам’ятками. З Буковини на Тису вони могли переміститися лише цими шляхами. При цьому, якщо авари належали до тюркської мовної групи алтайської сім’ї, то роксолани і язиги були представниками іраномовного масиву. І саме в їхньому конгломераті могла бути присутньою іранська група номадів-хорватів, яка дала ім’я всьому слов’янському масиву культури карпатських курганів.

Отже, вимальовується така картина: З верхів’їв Південного Бугу і Збручу слов’янське населення почало заповнювати Буковину і Покуття. За ними рухалися сармати: язиги і роксолани. Слов’яни тіснили місцеве фрако-дакійське населення, а місцями просочувалися через їх оселі в передгір’я Карпат. З другого боку носіїв липицької культури костобоків тіснили пшеворці астінги. Подальша міграція готів і гепідів у ІІІ ст. привела до розвитку черняхівської культури, що прискорило відхід носіїв культури карпатських курганів далі до Карпат і по долині р. Тиса, що сприяло його розвитку, відмінного від загального масиву черняхівської культури. У III–V ст. складний карпатський симбіоз даків, слов’ян, германців і сарматів закінчився на користь слов’ян, зв’язок яких можливо очолили, розчинившись пізніше в ньому і давши йому своє ім’я, войовничі іраномовні хорвати. В складі сарматського іракомовного конгломерату були десятки різних великих і малих племен [128]. Одне з них і могло стати основою військової еліти у цьому слов’янському зв’язку (подібно як пізніше вікінги Рюриковичі з своїм оточенням), який у V–VI ст. почав заповнювати землі Східної Словаччини, басейну Дністра (де вони змішувалися із спорідненим сербським населенням) і Сяну, а далі вздовж Татрів і Судетів дійшов до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білої Ельстер. Так утворилася Велика Хорватія. До схожого висновку дійшов і О. Майоров [129].

У VI–IX ст. весь цей ареал мав спільний обряд поховання. Тіла спалювали на певній відстані від місця захоронення. Обпалені кості складали в урну і засипали в ямі або ж над урною насипали невеликий курган [130]. Такі пам’ятки трапляються у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині (Кошіце), Хорватії (пам’ятки VII ст.) [131], вздовж течії Ельби і низів’ях Мульди, між нижньою Заале та Ельбою (кінець VI – початок VII ст.) [132]. У пам’ятках на території Німеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах, вимощених камінням.

Не випадково також сучасні карпато-українські говори походять від давньохорватського племінного діалекту [133]. Значно більшу близкість сучасної хорватської мови до української ніж до польської, звично пояснюють, спираючись на авторитет Райко Нахтігаля [134] , Бого Графенауера [135] та Божени Застерової [136], що сучасна мова південних слов’ян є наслідком їх співжиття з сусідами і жодним чином не пов’язана із їхнім походженням. Однак важко повірити, щоби співжиття з іллірійським населенням Далмації, ромеями та латинянами, а пізніше німцями, могло наблизити хорватську мову до української. Скоріше навпаки, наслідком такого співжиття стали мовні відмінності. Цікаво також, що в галицьких землях та в землях нинішньої хорватії етнологи знаходять збережену прабатьківську хорватську архаїку (зокрема це стосується запрягу коней і волів та пов’язаної з ними номенклатури [137] ).

Проблема хорватських міграцій. Аварське завоювання хорватського масиву в середині VI ст. змусило мігрувати значну частину хорватів разом з аварами в Паннонію і Далмацію. В цій першій міграції взяли участь не тільки хорвати з бассейну Тиси, але й з Дністра та Сяну. Ця перша міграція сприяла також опануванню хорватами Судетів і Верхньої Ельби, звідки вони мігрували вдруге бл. 626 р. на заклик василевса Іраклія.

Перша міграція проходила під аварським керівництвом і спільно з волинськими племенами з дулібського об’єднання. Про це свідчать балканські топоніми у Хорватії, Боснії і Герцеговині, які зберегли етнічні назви відомих прикарпатських і волинських племен: требовлян (Terbegovci, Trbovće, Trbovići, Trbovlje, Trebanjski vrh, Trebća vas, Trebće, Trebećaj, Trebelno, Trebenće, Trebenista, Trebesinj, Trebeševo, Trebcz, Trebeż, Trebećino, Trebiće, Trebija, Trebijovi, Trebimlja, trebino, Trebinje, Trebište, Trebiżani, Trebiżat, Trebnja Gorica, Trebnje, Trebnji vrh, Treboje, Treboš, Trebotin, Trebovec, Trebović, Trebovljani, Trebovlje – всього 53 назви), засян-присян (Prasjani – 1 назва), дулібів (Dulebe, Dulepska – 2 назви), бужан ( Bużec, Bużici, Bużin, Bużinija, Bużići – всього 8 назв), лучан (Lućane, Lućica, Lućice – всього 10 назв), волинян (Velinci, Velino, Veljun – всього 5 назв) і черв’ян (Ćerin, Ćerjenci, Ćervaci, Ćervać, Ćervaći, Ćerovići, Ćerovljani – всього 51 назва). Поряд з ними знаходяться десятки топонімів, пов’язаних з аварамиобрами (Obrovo, Obrov, Obrovac і т. д.). Такі збіги не можуть бути випадковими.

Н. Клаїч пов’язувала час першого переселення хорватів на Балкани, виходячи з інформації Костянтина Багрянородного з 31 розділу трактату, з правлінням василевса Іраклія (610–641). Конкретна дата була прив’язана до здобуття Салони, яке вона датувала на підставі надгробку абатиси Іоанни 614 р. [138]. Інші історики пов’язують першу міграцію хорватів з наступом і поразкою аварів під Константинополем 626 р. [139]. За версією Фоми Шанєка [140] та Діми Павлішича [141], хорвати були викликані василевсом Іраклієм з-за Карпат і прибули 630 р. Б. Графенауер відносив дату першого переселення до 623 р., пов’язуючи її з повстанням Само [142], але він при цьому проігнорував інформацію Костянтина Багрянородного з розділів 29 та 31, взявши до уваги тільки розділ 30. Тому ця версія, як і версія Любо Маргетича, який відніс переселення аж до 791 р. [143], залишаються неприйнятними.

У розділах 30 і 31 трактату «Про управління імперією» викладено дві версії завоювання Далмації хорватами. Крім того, у 29 та 30 розділах наведені ще дві версії, схоже, більш раннього проникнення хорватів у Далмацію. З першого ж погляду очевидно, що ці останні версії були взяті від різних інформаторів і відбивають два погляди на одні і ті ж події. У дослідників навіть виникла думка, що розділ 30 був написаний після смерті василевса і вставлений у трактат [144]. Але вважалося, що автором інформації була особа добре обізнана з подіями або ж інформацію було взято просто з хорватського епосу [145]. Але сербські історики Зоран Новакович [146] та Боро Ферянчич [147] спростували цю думку. Вони звернули увагу, що текст 30 розділу так і не був зведений в одне ціле, тому він містить як історичні так і географічні протиріччя. Двічі по різному вказані території Далмації і Хорватії. Невірно приписано імператорові Діоклетіану будівництво Салони і т. д. Версія, приведена у розділі 29, пов’язана з далматинською традицією, яка походила, швидше за все, від жителів Салони. Тут відчувається краще знання місцевих умов, а жителів Салони названо римлянами. Версія, приведена у розділі 30, безперечно, пов’язана з візантійським джерелом. Жителі Далмації названі ромеями, а сама провінція західною фемою, інформатори цього розділу погано знали природні умови в районі Спліту і Салони, невірно визначили кордони Далмації по Дунаю, а також невірно ототожнили безіменну річку недалеко від Салони з Дунаєм [148] . В обох розділах було використано також хорватський епос.

Ці спостереження дозволяють зробити певні висновки. 559 р. авари заключили з василевсом Юстиніаном угоду, за якою отримали територію у Мезії на Дунаї як федерати імперії. 565 р. вони перейшли через Ельбу і вторгнулися у Тюрінгію. При цьому вони зрушили слов’янські маси і змусили їх мігрувати на захід. Так була зайнята хорватами територія пізнішої Білої Хорватії. 568 р. лангобарди покинули Паннонію і їх місце зайняли авари, знову змушуючи мігрувати хорватів та інших слов’ян. Таким чином ще у другій половині VI ст. хорвати з аварами підійшли до кордону з Далмацією. Обдуривши прикордонну охорону слов’яни, які на той час залишалися залежними від аварів, пройшли через клісуру (фортеця Кліс за чотири кілометри на північ від Салони, яка прикривала прохід до адріатичного узбережжя зі сторонни Боснії) та здобули Салону. Після цього почалася масова колонізація Далмації слов’янами, переважно хорватами, та аварами.

Коли це трапилося? Відомо, що 602 р. лангобарди, авари і слов’яни напали на візантійську Істрію і спустошили її [149] . 604 р. аварський каган послав королю лангобардів Агіульфу слов’янський контигент на допомогу у війні проти міланського герцога. Це військо брало участь у битві під Кремоною [150]. Ще 1217 р. Біля Кремони була місцевість Корвето («Corveto loco Cremonenses» [151] ), що може свідчити про участь хорватів у цій війні і підтверджує їх присутність у Далмації у 602–604 рр.

Важливим джерелом з цього періоду є листи папи Григорія Великого до іллірійського єпископа. У листі від 591 р. папа звертається до нього з проханням прийняти до себе прогнаних єпископів з територій захоплених аварами та слов’янами. Ця звістка відноситься до єпископій Теурній і Агунт на Драві [152]. Ще раніше 587 р. були зруйновані єпископії Целея та Емона. У іншому листі від 592 р. папа висловив радість з приводу перемоги префекта Йобіна над варварами. Немає сумнівів, що мова йшла про контрудар візантійського війська, яке відкинуло аварів та слов’ян за Драву. Перемозі префекта сприяв похід баварського герцога Тассіло І проти слов’ян 592 р. 593 р. Баварці захопили в полон і стратили 2 тис. слов’ян [153]. Після смерті Тассіло І його син Гарібальд спочатку потерпів поразку від слов’ян, а потім розбив їх на Драві [154]. Ці події, безперечно, затримали просування хорватів з Паннонії у Далмацію і Істрію [155]. 598 р. папа вітав равеннського екзарха Калінікуса, який відповідав за оборону Істрії і Далмації, з перемогою над слов’янами. 600 р. в листі до Максима, єпископа Салони, папа висловив співчуття з приводу спричинених слов’янами страждань і стурбованість, що останні хочуть йти через Істрію в Італію. Отже 600 р. Салона ще не була здобута, але така загроза вже існувала. Сталося це між 600–614 рр. (за написом з надгробку абатиси Іоанни Салона була зруйнована 614 р.).

Отже перша міграція хорватів на Балкани тривала 587–614 рр. і брали у ній участь під впливом аварів, залежні від них хорвати, які зайняли Паннонію, перейшовши туди по Тисі з Карпатського регіону. Дунай вони могли форсувати між впадінням Морави і Тиси. Навпроти гирла Тиси розташовувалася потужна візантійська фортеця Сірміум, яку імперія утримувала ще у VII ст., отже вірогідний район переправи можна звузити від впадіння Морави на лівому березі до місцевостей навпроти гирла ріки Драви. Басейн Драви хорвати освоїли між 587–593 рр. Пізніше у VIII ст. тут виникла Паннонська марка імперії франків, на західних рубежах якої були поселення Horvatzsidany, Horvatino. З цієї території хорвати стали просочуватися у межиріччя Драви і Сави, звідки перейшли у нинішню Боснію. А вже з Боснії форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону.

Друга міграція на Балкани тривала у 626–630 рр. на заклик василевса Іраклія і була спрямована проти аварів. У ній брали участь хорвати з Білої Хорватії, які жили за Баварією. Ця міграція завершилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств), спочатку залежних від Візантії, а потім самостійних, про що свідчить прийняття християнства латинського обряду [156].

In fine. Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вздовж гір до верхів’їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер, позбувшись аварського впливу, роздробилася на племінні князівства. З рухом на південь лехітських племен, одне з яких – вісляни, вклинилося у хорватський масив в районі Кракова, західна частина (Біла Хорватія) перетворилася на анклав, відірваний від решти хорватського массиву, який до XVI ст. втратив своє етнічне обличчя.

У ІХ ст. частина хорватських князівств, щонайменше до р. Стрий, були включені в орбіту Великоморавської держави князя Святоплука. Напевно, їхню долю розділили і закарпатські хорвати. Всі ці регіони поступово стали приймати християнську релігію. У кінці Х ст. угри розгромили Велику Моравію. Хорватські князівства залишалися об’єктами експансії сусідів – Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі, які почали консолідувати свої держави.

Хорватські князівства, які знаходилися у Посянні та в басейні Верхнього і Середнього Дністра та Верхнього Пруту, у кінці Х ст. були завойовані великим князем київським Володимиром Святославичем і приєднані до Київської Русі. Дві «чехині» в числі дружин Володимира, напевно, були дочками останніх хорватських князів із деяких з цих князівств [157]. В ХІ ст. на більшості земель карпатських хорватів склалася Галицька земля, єдність якої була зумовлена спільним етнічним походженням.

Схоже, що найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств. Їх кордони можна приблизно окреслити межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, тобто всередині лінії Хирів – Мостиська – Яворів – Рава – Червоноград – Зборів – Микулинці – Кам’янець-Подільський – Заліщики – Товмач – Перегінсько – Долина – Болехів – Хирів [158], з врахуванням її зменшення на півночі і північному сході за рахунок волинських територій. Частина требовлян під тиском аварів мігрувала за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішов), а звідти на Балкани – у Хорватію і Боснію (де збереглося 53 топоніми з племінною назвою). В часи Святоплука Моравського західна частина князівства ввійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стольсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ – на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під натиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі [159].

У Закарпатті в ІХ–Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця (Свіржави), Ужа і Боржави. Між районом Банської Бистриці і районом Кошіце-Пряшів по водорозділі рік на археологічній карті помітний розрив між городищами, тоді як басейн р. Лаборець, притоки Ондрави, до теперішнього угорськоукраїнського кордону був повністю заселеним [160]. Напевно, тут проходили межі між карпатськими хорватами та спорідненими з ними словаками. Південні межі карпатських хорватів на лівобережжі Тиси слабо вловимі, особливо у Трансильванії, де румунські археологи не зацікавлені у пошуках і дослідженні слов’янських пам’яток. Закарпатський історик Стефан Пап (1917–1990) вважав, що карпатські хорвати займали окрім нинішнього Закарпаття території Пряшівщини і Татранщини аж до Середньо-Словацьких гір включно, Ніршаг (середнє і нижнє Потисся до її гирла) та Залісся в Трансільванії [161]. Можливо, що ці землі не входили у державу Святоплука, а перебували під впливом Болгарії. 892 р., воюючи проти Святоплука, імператор Арнульф послав до болгарського царя Лаодоміра [Володимира, який правив у 888–893 рр.], «щоб він не дозволив морав’янам купувати сіль у своїй державі» [162]. Схоже, що це повідомлення, яке перегукується із словацькими казками про соляного принца, стосувалося соляних копалень у Солотвині (вперше згадане під 1360 р. [163], але в давніх шахтах знайдені римські монети ІІ–ІV ст.).

Поважним свідченням болгарського впливу в цьому регіоні є також найдавніший кириличний напис з ротонди ІХ ст. в Михайловцях у Земплині (Словаччина): «сьде лежить князь Пресіань * в літо 996/7 + в літо 1060/61» [164]. Пресіан – найстарший з синів царя Івана-Владислава (1015–1018), осліплений і висланий за межі краю, бл. 1030 р. перебував у Константинополі. Очевидно, болгарські патріоти вивезли його в землі, які колись були під зверхністю болгарської держави, а тепер перебували за межами візантійського впливу.

На думку С. Папа слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій почали свій поступ з цих земель і мова їх перекладу Біблії – тодішня хорватська мова. Тут відомі ротонди ІХ ст. у Михайловцях, Горянах біля Ужгорода, Красній над Горнадом біля Кошиць. Гайдудорозький угорський греко-католицький єпископ І. Тимко доводив, що християнство на цих теренах існувало вже у VII–VIII ст. Легенда про св. Івана з документу 1032 р. розповідає про пустельника, який жив в районі Нова Весь у Спіші в долині, яка називається «долиною св. Івана». За С. Папом у Спішському Підгороді було руське єпископство, ліквідоване у 1320-х рр. після придушення повстання Петра Петуні. Тут у ротонді був похований єпископ Горазд, наступник Мефодія. Про це, на його думку, свідчили уривки з Біблії, писані кирилицею, митра єпископа східного обряду, які зберігалися у скарбниці Спішської капітули. Такі ж самі кириличні фрагменти ХІ–ХІІ ст. на пергамені з рядками пісень в честь св. Дмитра Солунського були знайдені Іваном Панькевичем у церкві с. Острожниця на Пряшівщині.

Наприкінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим з яких було Земплинсько-Ужанське. Боржавське і Верхньотисянське князівства поступалися йому в території і потужності городищ. Городища в Данилові і Олександрівці Хустського р-ну, де були і соляні промисли, поселення на верхній Тисі, солотвинські рудники та марамороські землі, дають всі підстави вважати і верхньотисянського князя сильним володарем. Городища у Варі, Білках та Малій Копані трохи поступаються розмірами і потужністю укріплень городищам у Ужгороді, Земплині і Забовчі, але все ж дають уяву про силу боржавського князя. Напевно, і мукачівське городище було значним, але його знищило будівництво пізнішого замку. Кожне князівство проводило власну політику, що відбито у пізніших легендах. Існувало ще Нижньотисянське князівство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарії. Завоювання цього князівства завершилося аж у часи короля Стефана на початку ХІ ст.

Угорський вождь Алмош обійшов Верхньотисянське і Боржавське князівства та спрямував свій удар проти земплинсько-ужанського князя Лаборця. Прорвавшись з оточення після падіння Ужгорода, Лаборець втікав у Земплин. Його наздогнали в околицях с. Ластомир над р. Свіржавою. Князь потрапив у полон і був повішений. Руїни церкви на цьому місці, напевно спорудженої над його могилою, підтверджують цю легенду. Свіржава з тиго часу зоветься Лаборцем. Боротьба була запеклою і під час штурму Земплина загинув Алмош.

Немає ніяких підстав вважати, що закарпатські князівства були приєднані Володимиром Святославичем до Київської Русі [165]. Скоріше вони певний час ще зберігали незалежність, поступово втягуючись в орбіту Угорського королівства. Стефан І завершив завоювання Земплинського князівства і приєднав обидва потисянські князівства. Від Боржавського князівства він відгородився засіками. Перший кордон відновлюється по топоніміці цих засік: від токайських гір до р. Тиси, звідти до болота Лап, рік Самош і Красна. Процес приєднання цих земель був завершений на початку ХІ ст. Можливо, що древлянський князь Святослав Володимирович, який втікаючи в Карпати, загинув у 1015 р. поблизу пізнішого міста Сколе, який був сином «чехині», а його сина звали Яном, якось був пов’язаний з останнім боржавським князем [166].

Таким чином, інформація візантійського василевса щодо існування в Х ст. окремих хорватських масивів Білої Хорватії (на Верхній Віслі, Верхній Одрі, Заале і Білій Ельстер) та в Прикарпатті, звідки відбувалися дві попередні міграції хорватів в Паннонію і на Балкани, підтверджуються іншими писемними, ономастичними та археологічними джерелами. Ця інформація не суперечить версіям щодо іранської етимології етноніму хорват.

Автор: Леонтій Войтович

Перелік посилань:

1Див.: Войтович Л. В., Домановський А. М., Козак Н. Б., Лильо І. М., Мельник М. М., Сорочан С. Б., Файда О. В. Історія Візантії. Вступ до візантиністки / За ред. С. Б. Сорочана та Л. В. Войтовича. – Львів, 2011. – С. 282–345 та ін.

2 Rački F. // Rad Jugoslovenske Akademije Znanosti i Umjetnosti. – T. 59. – 1881. – S. 201–218; Jagić V. Ein kapitel aus der Geschichte der Sudslavischen Sprachen // Archiv für Slavische Philologie. – T. 17. – Berlin, 1895. – S. 47–87; Brückner A. Wzory etymologii i krytyki żródłowej // Slavica. – Т. 3. – 1924–1925. – S. 207–211.

3 Constantine Porphirogenitus. De administrando imperio. Vol. II. Commentari by F. Dvornik, R. J. Jenkins, B. Lewis, Gy. Moravcsik, D. Obolensky, S. Runciman. – London, 1962.

4 Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. – Москва, 1982. – C. 267–333; Констянтин Багрянородный. Об управлении империей / Под ред. Г. Г. Литаврина и А. П. Новосельцева. – Москва, 1991.

5 Lonćar M. Porfi rogenetova seoba Hrvata pred sudom novije Literature // Diadora. – Т. 14. – 1992. – S. 375–443.

6 Майоров А. В. Константин Багрянородный о происхождении и ранней истории хорватов: Великая Хорватия и белые хорваты // Rossica antique. 2006. Материалы и исследования. – СанктПетербург, 2006. – С. 40–73; Його ж. Великая Хорватия: этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. Санкт-Петербург, 2006; Його ж. Велика Хорватія, яку називають “Білою”: до питання про походження і значення хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. – Т. 3. – Львів, 2006. – С. 31–66; Його ж. О происхождении этнонима хорваты: историко-этимологические заметки // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 15. – Львів, 2006–2007. – С. 55–61; Його ж. “Великая Хорватия, называемая “Белой”…”: к вопросу о происхождении и значении хорватских этнических названий // Княжа доба. – Вип. 1. – Львів, 2007. – С. 13–44; Його ж [Majorov A. V.] Velika Hrvatska. Etnogeneza i rana povijest Slavena prikarpatskoga područja. – Zagreb, 2012.

7 Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис Червоної Калини. – 1993. – № 5–6. – С. 2–10, 57; Його ж. “Бiлi хорвати” чи “карпатськi хорвати” // Миколаївщина. Збiрник наукових праць. – Т. 1. – Львiв, 1998. – С. 49–79; Його ж. Князiвства карпатських хорватiв // Етногенез та рання iсторiя слов’ян: новi науковi концепцiї на зламi тисячолiть. – Львiв, 2001. – С. 195–210; Його ж. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до ХVIII ст.). – Вип.4. – Київ, 2004. – С. 105–132; Його ж. „Білі” хорвати чи „карпатські” хорвати? Продовження дискусії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 8. – Дрогобич, 2004. – С. 38–45; Його ж. Карпатские хорваты // Вестник Санкт-Петербургского университета. – Серия 2. История. – 2005. – Вып. 1. – С. 133–146; Його ж. Восточное Прикарпатье во второй половине І тыс. н. э. Начальные этапы формирования государственности // Rossica Antiqua. 2006. Исследования и материалы. – Санкт-Петербург, 2006. – С. 6–39; Його ж. [Рец.] Майоров А. В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. – Санкт-Петербург, 2006. – 209 с. // Записки НТШ. – Т. 256. – Львів, 2008. – С. 705–707; Його ж. “Баварський географ”: проблеми локалізації слов’янських племен // Проблеми слов’янознавства. – Вип. 57. – Львів, 2008. – С. 42–62; Його ж. “Баварський Географ”: проблеми ідентифікації слов’янських племен // Треті Ольжині читання.Пліснеськ 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 3–14; Його ж. “Баварський Географ”: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи в ІХ столітті // УІЖ. – 2009. – № 5. – С. 12–34; Його ж. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 45. – Львів, 2010. – С. 13–54; Його ж. “Баварський Географ”: Спроба локалізації слов’янських князівств в ІХ столітті // Średniowiecze у у Polskie і Powszechne. – T. 2 (6). – Katowice, 2010. – S. 35–66; Його ж. Восточное Прикарпатье во второй половине І тыс. н. э. Начальные этапы формирования государственности // Русин. – Кишинев, 2010. – № 3 (21). – С. 5–49, 159–169; Його ж. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Войтович Л. Галицько-волинські етюди. – Біла Церква, 2011. – С. 10–46; Його ж. “Баварський географ”: спроба етнолокації населення ЦентральноСхідної Європи ІХ ст. // Там само. – С. 47–72.

8 Див., наприклад: Каратай Осман. Белые хорваты по данным восточных источников // Rossica antiqua. – Санкт-Петербург, 2011. – № 2. – С. 14. З цієї групи виділяється Дмитро Алімов, який вважає, не вдаючись до аргументації, що заперечити або довести існування хорватського масиву за межами Далмації неможливо (Алимов Д. Е. “Borna dux Guduscanorum”. К вопросу о характере княжеской власти в Далматинской Хорватии в первой четверти ІХ в. // Европа: международный альманах. – Вып. 6. – Тюмень, 2006. – С. 5–21; Його ж. “Переселение” и “крещение”: к проблеме формирования хорватской идентичности в Аварском каганате // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. – 2008. – № 2. – С. 94–115; Його ж. Формирование хорватской этнополитической общности в Далмации в зеркале этногенетической традиции // Российские и славянские исследования. – Вып. 4. – Минск, 2009. – С. 93–101; Його ж. Хорваты и горы. О характеристике хорватской идентичности в Аварском каганате // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. – 2010. – № 2. – С. 135–160).

9 Łowmiański H. Początki Polski. – T. 4. – Warszawa, 1970. – S. 491–493.

10 Labuda G. Narodziny polsko-ukrainskiej granicy etnicznej – w polskiej historiografi i // Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w średniowieczu. – Rzeszów, 1996. – S. 9–17; Parczewski M. Początki kształtowania się polsko-ruskiej rubieży etnicznej w Karpatach. U żrodel rozpadu Słowiańszczyzny na odłam wschodni i zachodni. – Kraków, 1991; Id., Badania nad kulturą wczesnosłowiańską // Archeologia i prahistoria polska w ostatnim pуłwieczu / Pod red. M. Kobusiewicza i S. Kurnatowskiego. – Poznań, 2000. – S. 413–421; Id., Quellen zur slawischen Besiedlung im Karpatengebiet. – Bd. 1 / Hrsg. Von M. Parczewski. – Kraków, 2001; Id., Problem Lędzian a kształtowanie się polsko-ruskiej rubieży etnicznej // Civitas Schinesghe cum pertinentiis / Red. W. Chudziak. – Toruń, 2003. – S. 151–165; Fokt K. Chorwacja Pуlnocna – między rzeczywistością, hipotezą a legendą // Acta Archeologica Carpathica. – T. 38. – Kraków, 2003. – S. 135–155; Id., Zagadka plemion z nad Bugu, Sanu, Dniestru i Styru // Przegląd historyczny. – T. 45. – Warszawa, 2004. – S. 441–455; Florek M. Topografi a plemienna Międzyrzecza Wieprza i Bugu na przełomie I i II tysiąclecia i zagadnienie “Grodуw Czerwiańskich” w swietle żrуdeł pisanych i archeologicznych // Pogranicze polsko-ruskie we wczesnym średniowieczu na Lubelszszyżnie / Skarby z przeszłości. – Lublin, 2009. – S. 23–34.

11 Nalepa J. Prapolski bastion toponimiczny w Bramie Przemyskiej i Łedzanie // Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w średniowieczu. Rzeszów, 1996. – S. 47–64.

12 Łowmiański H. Lędzianie // Slavia Antiqua. – T. 4. – Warszawa, 1953. – S. 97–114.

13 Головко А. Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой половины ХІІІ в. – Киев, 1988. С. 9.

14 Lehr-Spławiński T. Lędzice – Lędzanie – Lachowie // Opuscula Casimiro Tymieniecki septuagenario dedicate. – Poznań, 1959. – S.195–207; Исаевич Я. Д. Висляне и лендзяне в IХ–Х вв. // Формирование раннефеодальных cлавянских народностей. – Москва, 1981. – С. 160.

15 Королюк В. Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Кр. сообщ. ин-та славяноведения. – Вып. 9. – Москва, 1952. – С. 48–49.

16 Конча С. ΛΕΝΖΑΝΙΝΟΙ Константина Багрянородного в контексті проблеми ляхів-лендзян // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. – Серія: Українознавство. – Вип. 10. – Київ, 2007. – С. 4–7; Його ж. “Лендзяни” в контексті Київської Русі // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. 15. – Київ, 2007. – С. 256–270; Його ж. “Лендзяни” та поляни // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Українознавство. – Вип. 12. – Київ, 2008. – С. 47–49.

17 Хабургаев Г. А. Этнонимия “Повести временных лет” в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. – Москва, 1979. – С. 186–187; Дашкевич Я. Етнічні процеси на західноукраїнських землях ІХ–ХІ ст. До проблематики досліджень // Науковий вісник Українського університету. Научный вестник Украинского университета. – Т. 2. – Москва, 2002. – С. 13–15; Його ж. Українські землі в часах галицько-волинської держави (кінець Х – середина ХІV ст.) // Пам’ять століть (Київ). – 2002. – № 4. – С. 3–21.

18 Fokt K. Zagadka plemion z nad Bugu, Sanu, Dniestru i Styru. – S. 450.

19 Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.2. – Sv.1. – Praha, 1906. – S. 250–261.

20 Modelski T. E. Z onomastyki i terminologii średniowecznej // Kwartalnik Historyczny. – T. 34. – Lwów, 1920. – S. 11–14.

21 Šišić F. Povijest Hrvata v vremije narodnih vladara. – Zagreb, 1925. – S. 86–88.

22 Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. – Zagreb, 1925. – S. 86–88.

23 Widajewicz J. Państwo Wislan. – Kraków, 1947. – S. 16–30.

24 Labuda G. Piersze państwo słowiańskie – państwo Samona. – Poznań, 1949. – S. 203; Id., Studia nad początkami państwa polskiego. – Poznań, 1988.

25 Zasterova B. Hlavni problemy z počatku dejin slovanskych narodů // Vznik a počatky slovanů. – T. 1. – Praha, 1956. – S. 34–45.

26 Łowmiański H. Początki Polski. – T. 2. – Warszawa, 1964. – S. 114–130.

27 Войтович Л. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати ? // Миколаївщина. – Т. 1. – Львiв, 1998. – С. 49–79; Його ж. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип. 4. – Київ, 2004. – С. 105–132.

28 Sakaš S. Iranische Herhunft des Kroatischen Volksnamens // Orientalia Christiana Periodica. – T. 15. – 1949. – S. 313–340.

29 Майоров О. Велика Хорватія, яку називають “Білою”: До питання про походження і значення хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. – Т. 3. – Львів, 2006. – С. 31–65; Його ж. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. – Санкт-Петербург, 2006. – С. 175.

30 Marquart J. Ostereuropaishe und ostasiatishe Streifzruge. – Leipzig, 1903. – Р. 129–139; Hauptmann L. Dolazak Hrvata. – S.88–120; Hruby V. Puvodni Hranice Biskupstvi Prazskeho a hranice Riče Česke v 10 stoleti // Časopis Matice Moravske. – T. 50. – 1926. – S. 104; Perich L. Slezko. – Praha, 1945. – S. 45; Dvornik F. The making of Central and Eastern Europe. – London, 1949. – P. 392; Третьяков П. Н. Востонославянские племена. – Москва-Ленинград, 1948. – C. 245; Королю В. Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Кр. сообщ. ин-та славяноведения. – № 9. – Москва, 1952. – С. 43–50; Блiфельд Д. З. Утворення Київської Русi // Нариси стародавньої iсторiї Української РСР. – Київ, 1957. – С. 357; Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис червоної калини. – 1993. – № 5–6. – С. 2; Його ж. Етнотериторiальна пiдоснова формування удiльних князiвств Волинської землi // Волино-Подiльськi археологiчнi студiї. – Т. 1. Пам’ятi I. К. Свєшнiкова (1915–1995). – Львiв, 1998. – С. 286–294.

31 Кононов А. Н. Опыт анализа термина Турк // Советская Этнография. – Москва, 1949. – № 1. – С. 41–57; Moravcsik Gy. Byzantinoturcica. – Bd. 2. – Budapest, 1958. – P. 13–17, 320–327; Kristó Gy., Makk F., Szegfu L. Adatok “korai” helyneveink ismeretéhez. – 1 k. – Szeged, 1973–1974. – 321–332 old; Литаврин Г. Г. Некоторые особенности этнонимов в византийских источниках // Вопросы этногенеза и этнической истории славян и восточных романцев. – М., 1976. – С. 198– 217; Ligeti L. A magyar nyelv török kapcsolatai a honfoglalás elöt és az Árpád-korban. – Budapest, 1986. – 321–332 old.

32 Див.: Ohnsorge W. Konstantinopol und der Okzident. – Darmstadt, 1966.

33 Kunstmann H. Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Porphyrogenetos // Die Welt der Slaven. – 29/1. – N.F. VII. – 1984. – S. 111–122.

34 Ронин В. Франко-германские отношения в трактате Константина VII Багрянородного «Об управлении империей» // ВВ. – Т. 44. – 1983. – С. 60–68.

35 Banduri A. Animadversiones in Constantini Porphyrogeniti Libros de thematibus De administrando Imperio.., – T. 2. – Paris, 1711. – P. 91–92.

36 Mikoczi J. Otiorum Croatiae liber unus. – Budae, 1806. – P. 78.

37 Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D. 2. – Sv. 2. – Praha, 1910. – S. 252; Багринець В. М. Про землю бойкiв та їх походження // Українськi Карпати. – Ужгород, 1993. – С. 20–22.

38 Constantine Porphirogenitus. De administrando imperio. – Vol. II. – Р. 63.

39 Констянтин Багрянородный. – С. 339.

40 Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей ІХ–ХІІІ вв. – К., 1884; Расовский Д. А. Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии // Seminarium Kondakowianum. – T. 6. – Praha, 1933. – C. 1–66; Gregoire H. Byzance, les Khazars, les Magyars et les Petchenegues // VII CIEB. Resumes des comm. – Paris, 1940. – P. 6–7; Grousset R. L’Empire des steppes. – Paris, 1941. – P. 238; Feher G. Zur Geschichte der Steppenvolker von Sudrussland im 9-10 Jh. // Studia slavia ASH. – T. 5. – 1955. – P. 257–326; Jettmar K. Die fruher Steppen-Volker. – Baden-Baden, 1965; Boba I. Nomads, Northmen and the Slavs, Easten Europa in the Ninth Centery // Slavo-Orientalia. – Bd. 2. – Wiesbaden, 1967. – P. 10–11; Diaconu P. Les Petchenegues Bas-Danube. – Bucureşti, 1970; Shepard J. The Russian Steppe – Frontier and Black Sea Zone // The Byzantine Black Sea. – Athenes, 1979. – P. 218–237.

41 Плетнева С. А. Хазары. – Москва, 1986. – С. 153–154.

42 Bożilow I. Les Petchenegues dans l’histoire des terres du Bas-Danube // Etudes Balkaniques. – Sofi a, 1971. – № 3. – P. 170–175.

43 Györffy Gy. Sur la question de l’atablissement des Petchenegues en Europe // Acta orientalia ASH. – T. 25. – Budapest, 1972. – P. 283–292.

44 Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 1. – С. 213.

45 Там само. – С.210.

46 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 5–6.

47 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 122.

48 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 106.

49 Исаевич Я. Д. Висляне и лендзяне в IХ–Х вв. – С. 160.

50 Monumenta Poloniae Historica. – T. 2. – Lwów, 1872. – P. 23.

51 Ekblom R. Alfred the Great as Geographer // Studia Neophilologica. – T. 14. – Uppsala, 1941/1942. – P. 142; Łowmiański H. Początki Polski. – T. 2. – Warszawa, 1964. – S. 144–145.

52 Boswort J. King Alfred’s Anglo-Saxon version. – London, 1859. – P. 37; Labuda G. Źródła skandynawskie i anglosaskie do dziejów słowiańszyzny. – Warszawa, 1961. – S. 95.

53 Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D. 3. – Praha, 1911. – S. 128.

54 Boswort J. King Alfred’s. – Р. 37.

55 Labuda G. Źródła skandynawskie i anglosaskie do dziejów słowiańszyzny. – S. 96–98.

56 Maszyński K. Kultura ludowa słowian. – Cz. 2. – Zesz. 2. – Kraków, 1939. – S. 1548, mapa fi g. 391.

57 Матузова В. И. Английские средневековые источники. – Москва, 1979. – С. 28.

58 Подосинов А. В. Произведения Овидия как источник по истории Восточной Европы и Закавказья. – Москва, 1985. – C. 159.

59 Цит. за: Исаевич Я. Д. Висляне и лендзяне в IХ–Х вв. – С. 151.

60 Łowmiański H. Początki Polski. – T. 2. – S. 150–151.

61 Magnae Moraviae fontes historici. – D. 2. – Brno, 1967. – S. 154–156; Pramene k dejnam Vel’kej Moravy / Vyd. P. Patkoš. – Bratislava, 1968. – S. 242.

62 Lewicki T. Swiat słowiański. – S. 347–349.

63 Łowmiański H. Początki Polski. – T. 2. – S. 155–157.

64 Kupfer F., Lewicki T. Żródła hebrajske do dziejów Słowian i niektorych innych ludów Śródkowej Europy. – Wrocław–Warszawa, 1956. – S. 32–60.

65 Крюков В. Чи знали арабськi автори IХ–Х столiть про Карпати i карпатських слов’ян? // Україна в минулому. – Вип. 4. – Київ-Львiв, 1993. – С. 7–16.

66 Lewicki T. Swiat słowiański. – S. 25.

67 Hudud al-Alam “The Regions of the World” A Persian Geography 372 A. H. – 982 A. D / By V. Minorski. – London, 1937. – P. 159.

68 Marquart J. Ostereuropaіshe. – P. 471.

69 Корчинский О. Городище-гигант в предгорьях Украинских Карпат // Труды V Международного конгресса славянской археологии. – Т. 3. – Москва, 1987. – С. 11–15.

70 Chaloupecky V. Kniże svaty Vaclav // Česky časopis historicky. – T. 47. – 1946. – S. 47.

71 Kozłowska-Budkowa Z. Repertorjum polskich dokumentów doby piastowskiej. – Kraków, 1937. – S. 13–15; Labuda G. Czeskie chrescijaństwo na Sląsku i w Malopolsce w X i XI wieku // Chrystianizacja Polski poludniowej. – Kraków, 1994. – S. 92–94.

72 Codex diplomaticus et epistolaris Regni Bohemiae / Ed. G. Friedrich. – T. 1. – Praha, 1894–1897. – P. 93; Vaneček V. Pevnich tisic let. – Praha, 1949. – S. 126.

73 Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D. 2. – Sv. 1. – Praha, 1906. – S. 193, 224.

74 Łowmiański H. Początki Polski. – T. 2. – Warszawa, 1964. – S. 174.

75 Kętrzyński W. Granice Polski w X wieku // Rozprawy Polskiej Akademii Umiejętnosti. Wydział Historyczno-Filozofi czny. – T.35. – 1894. – S. 2.

76 Widajewicz J. Państwo Wiślan. – Kraków, 1947. – S.15.

77 Томашiвський С. Дев’ятсот лiт тому. З приводу ювiлею мiста Белза // Нова зоря – 1930. – № 1. – C. 11.

78 Войтович Л. В. “Баварський географ”: проблеми локалізації слов’янських племен // Проблеми слов’янознавства. – Вип. 57. – Львів, 2008. – С. 42–62; Його ж. “Баварський Географ”: проблеми ідентифікації слов’янських племен // Треті Ольжині читання. Пліснеськ 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 3–14; Його ж. “Баварський Географ”: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи в ІХ столітті // Український історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12–34; Його ж. “Баварський Географ”: Спроба локалізації слов’янських князівств в ІХ столітті // Średniowiecze Polskie і Powszechne. – T. 2 (6) / Red. Idzi Panić, Jerzy Sperka. – Katowice, 2010. –S. 35–66; Його ж. “Баварський Географ”: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи в ІХ столітті // Войтович Л. Галицько-волинські етюди. – Біла Церква, 2012. – С. 47–72.

79 Детальне обґрунтування див. літ. за посиланням 78.

80 Młynarska-Kaletynowa M. // Słownik starożytności słowiańskich. – T. 6. – Cz. 1. – Warszawa, 1977. – S. 190–191.

81 Szafarzyk P. J. Słowiańskie starożitniśti. – T. 2. – Poznań, 1844. – S. 100, 776.

82 Kraliček A. Der sogenannte bayerische Geograph und Mähren // Zeitshrift der Vereins für die Geschichte Mahrens und Schlesiens. – T. 2. – 1898. – S.226; Zeuss D. Die Deutschen und die Nachbarstamme. – Helderberg, 1925. – S. 615; Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej newłasciwe “Geografem Bawarskim” // Pamiętnik IV Powszechnego Zjazdu historyków Polskich. – T. 1. – Sekcija 2. – Lwów, 1925. – S. 6–15; Spal J. Jmena zapadnich Slovanu u Geografa Bavorskeho // Slavia. – Т. 24. – 1955. – Z. 1. – S. 6; Pilar O. Dilo neznameho bavorskeho geografa // Historicka geografi e. – Т. 12. – 1974. – S. 229.

83 Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку. – С. 118–119.

84 Iсаєвич Я. Д. До питання про захiдний кордон Київської Русi // Iсаєвич Я. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. – Львiв, 1996. – С. 90–104.

85 Тимощук Б. О. Язичеськi святилища Галицької Русi // Iсторико-фiлологiчний вiсник Українського Iнституту. – Т. 1. – Москва, 1997. – С. 176–181.

86 Тимощук Б. О. Iлiвське городище-святилище // Мiжнародна наукова конференцiя: ГалицькоВолинська держава: передумови виникнення, iсторiя, культура, традицiї. Галич, 19–21 серпня 1993 р. Тези доповiдей та повiдомлень. – Львiв, 1993. – С. 28–29.

87 Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис Червоної Калини. – 1993. – № 5–6. – С. 2–10, 54; Його ж. “Бiлi” хорвати чи “карпатськi” хорвати? – С. 49–50; Овчинников О. Ранньосередньовiчна держава у Прикарпаттi // Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, iсторiя, культура, традицiї. – Львiв, 1993. – С. 19–21.

88 Roepell R. Geschichte der europaischen Staaten // Geschichte Polens. – Bd. 1. – Hamburg, 1840. – P. 144.

89 Łowmiański H. Początki Polski. – T. 2. – Warszawa, 1964. – S. 112; – T. 3. – Warszawa, 1967. – S. 68–69.

90 Kunstmann H. Uber den Namen der Kroaten // Die Welt der Slaven. – Т. 27/1. – 1982. – P. 131–136; Id., Kamen die westslavischen Daleminci aus dalmatien? // Die Welt der Slaven. – Т. 28. – 1983. – P. 370: Id., Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Porphyrogenetos // Die Welt der Slaven. – Т. 29/1. N.F. VII. – 1984. – P. 119.

91 Klaić N. Poganska Stara ili Vela Hrvatska cara Konstantina Porfi rogeneta // Croatica Christiana Periodica. – G. 12. – B. 21. – Zagreb, 1988. – S. 49–62.

92 Katićić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena siuga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. – Т. 20. – 1990 (1992). – S. 225–328.

93 Mużić I. Podrijetlo i pravjera Hrvata. – Split, 1991.

94 Див.: Kronsteiner O. Gab es unter den Alpenslaven eine kroatische ethnische Gruppe? // Wiener Slavistisches Jahrbuch. – Bd.24. – Wien, 1978. – S. 137–157; Wolfram H. Conversio Bagoariorum et Carantanorum: Das Weissbuch der Salzburger kirche über die erfolgreiche Mission in Karantanien und Pannonien. – Wien–Köln, 1979; Pohl W. Das Awarenreich und die “Kroatishen” Ethnogenesen // Die Bayern und ihre Nachbarn. – Teil. 1 / Hrsg. Von H. Wolfram und A. Schwarz. – Wien, 1985. – S. 293– 298; Id., Die Awaren. Ein Steppenvolk in Mitteleuropa, 567–822 n. Сhr. – München, 1988. – S. 261–268; Id., Osnove hrvatske etnogeneze: Avari I Slaveni // Etnogeneza Hrvata / ul. N. Budak. – Zagreb, 1995. – S. 86–96. Steindorff L. Povijest Hrvatske od srednjeg vijeka do danas / Prjevod R. Steindorff-Andrun, S. Lipovčan. – Zagreb, 2006.

95 Див., наприклад: Margetić L. Dolazak Hrvata. – Split, 2001. – S. 185–216; Heršak E., Nikšić B. Hrvatska etnogeneza: pregled komponentnich etapa і interpretacija (s naglaskom na euroazijske/ nomadske sadržaje // Migracijske i etničteme. – Vol. 23. – 2007. – S. 251–268.

96 Див., наприклад: Katičić R. Uz početke hrvatskih početaka: fi lološke studije o našem najranijem srednjovjekovlju. – Split, 1993; Lončar M. Dalmatinske еtimologie Konstantina Porfi rogeneta // Folia onomastica Croatica. – T. 11. – 2002. – S. 149–174; Vedriš T. Povodom novog tumačenja vijesti Konstantina VII. Porfi rogeneta o snazi hrvatske vojske // Historijski Zbornik. – T. 60. – Zagreb, 2007. – S. 1–33; Takácz M. De administrando imperio kao izvor za ranu povijest Mađara, kao i o vezama Mađara sa susjednim narodina u 10. stoljeću // Radovi – Zawod na hrvatsku povijest. – Vol. 42. – Zagreb, 2010. – S. 49.

97 Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. – Zagreb, 1925. – S. 88–120; Id., Seoba Hrvata i Srba // Jугословенски Историски Часопис. – Т. 3. – Београд, 1937. – C. 30–61; Id., Das Regensburger Prwileg von 1086 fur das Bistum Prag // Mitteilungen des Instituts fur Osterreichische Geschichte. – T. 62. – Wien, 1954. – S. 147.

98 Grafenauer B. Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfi rogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T. 5. – Zagreb, 1952. – S. 1–55.

99 Pantelić S. Najstarija povijst Hrvata. – Mainz, 1993.

100 Taszycki W. Najdawniejsze polskie imiona osobowe // Rozprawy i studia polonistyczny. – T. 1. – Warszawa-Kraków, 1958. – S. 92–138.

101 Тимофеев Е. И. Расселение юго-западной группы восточных славян по материалам могильников Х–ХIII вв. // СА. – 1961. – № 3. – С. 56–73; Седов В. В. Восточные славяне в VI–XIII вв. Археология СССР. – Москва, 1982. – С. 128.

102Див.: Тимощук Б. О. Пiвнiчна Буковина – земля слов’янська. – Ужгород, 1969; Його ж. Слов’яни Пiвнiчної Буковини V–IХ ст. – Київ, 1976; Його ж. Восточнославянская община VI–Х вв. – Москва, 1980; Тимощук Б. А., Русанова И. П., Михайлина Л. П. Итоги изучения славянских памятников Северной Буковины V–X вв // СА. – 1981. – № 2. – С. 80–93; Тимощук Б. О. Давньоруська Буковина. – Київ, 1982; Його ж. Социальная типология селищ VI–X вв. // Археологические исследования средневековых памятников в Днестро-Прутском междуречье. – Кишинев, 1985. – С. 3–24.

103 Петегирич В. М. Давньоруськi пiдплитовi поховання Тернопiльщини // Тези доп. i повiд. 1-ї Тернопiльської обл. наук.-iстор. конф. – Тернопiль, 1990. – С. 72.

104 Войнаровський В. М. Пiдплитовi поховання давньоруського могильника Борiвцi на Буковинi // Археологiчнi дослiдження, проведенi на територiї України протягом 80-х рокiв державними органами охорони пам’яток та музеями республiки. Темат. збiрник наукових праць. – Київ, 1992. – С. 40–41.

105 Див.: Баран В. Д. Ранньослов’янськi пам’ятки Верхнього Поднiстров’я i Пiвденно-Захiдної Волинi // Мат. i Дослiд. з Археологiї Прикарпаття i Волинi. – Вип. 5. – Київ, 1964.

106 Войнаровський В. М. Пiдплитовi поховання. – С. 42–43; Седов В. В. Восточные славяне. – С. 128.

107 Belosević J. Materijalna kultura Hrvata od VII do X stoljeta. – Zagreb, 1980. – S. 79.

108 Михайлина Л. П., Тимощук Б. А. Славянские памятники бассейна Верхнего Прута VIII–X вв. // Славяне на Днестре и Дунае. – Киев, 1983. – С. 205.

109 Цигилик В. М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери. – Київ, 1975.

110 Smiszko M. Kultury wczesnego okresu epoki cesarstwa rzymskiego w Małopolsce Wschodniej. – Lwów, 1932. – S. 178.

111 Козак Д. Н. Пшеворська культура у Верхньому Поднiстров’ї i Захiдному Побужжi. – Київ, 1984.

112 Див.: Войтович Л. Готи на території України: результати досліджень на початок ХХІ століття // Археологічні дослідження Львівського університету. – Вип. 11. – Львів, 2008. – С. 35–64; Його ж. Готи на землях нинішньої України // Україна крізь віки. Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. – Київ, 2010. – С. 154–183.

113 Михайлов Е. За руско-българската етническа граница до края на Х век // Годишник на Софийския университет. Философско-исторически факултет. – Т. 15. – Кн. 3. – 1971. – София, 1973. – C. 186.

114 Szombathy J. Praehistoriche Recognoscierungen stour nach der Bukowina im Jahre 1893 // Jahrb. des Bukowiner Landes-Museum. – Bd. 2. – Czernowitz, 1894. – S. 10–21.

115 Смiшко М. Ю. Ранньослов’янська культура Карпатського пiдгiр’я // Наук. зап. Iн-ту суспiльних наук АН УРСР. – Т. 1. – Львiв, 1953; Його ж. Карпатськi кургани першої половини I тис. н. е. – Київ, 1960; Смiшко М. Ю. Поселення III–IV ст. н. е. з слiдами скляного виробництва бiля с. Комарiв Чернiвецької обл. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Вип. 5. – Львів, 1964. – С. 67–80.

116 Пеняк С. I. Ранньослов’янське та давньоруське населення Закарпаття VI–XIII ст. – Київ, 1980. – С. 162–165.

117 Вакуленко Л. В. Памятники культуры карпатских курганов у с. Глубокое // Археологические исследования на Украине в 1967 г. – Киев, 1968. – С. 169–172; Її ж. Поселения культури карпатських курганiв // Дослiдження з слов’яно-руської археологiї. – Київ, 1976. – С. 73–94; Її ж. Пам’ятники пiдгiр’я Українських Карпат першої половини I тис. н. е. – Київ, 1977; Вакуленко Л. В., Приходнюк О. М. Проблема преемственности черняховских и раннеславянских древностей в свете исследований на Среднем Днестре // Slavia Antiqua. – T. 33. – 1985. – С. 71–136.

118 Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. – Київ, 1991. – С. 57.

119 Брайчевський М. Ю. Про етнiчну приналежнiсть черняхiвської культури // Археологiя. – Т. 10. – Київ, 1957. – С. 122–125; Його ж. Бiля джерел слов’янської державностi. – Київ, 1964. – С. 5.

120 Mihailescu-Birliba V. Un nouvran groupe culturel sur le territoire de Roumanie: Les fouilles de Braniste-Nemtisor (Comm. de Vinatori, dep. de Neamts) // Dacia. – Т. 24. – 1980. – P. 181–207.

121 Котигорошко В. Г. Исследование памятников в Закарпатье // Археологические Открытия. 1976 г. – Москва, 1977. – С. 312; Його ж. Новые данные к изучению древней истории славян Закарпатья // СА. – 1977. – № 1; Його ж. Курган первой половины III в. н. э. у с. Братово // СА. – 1979. – № 2. – С. 153–164; Його ж. Итоги изучения могильника Иза I в Закарпатье // СА. – 1980. – № 1. – С. 239–247; Його ж. Раскопки дакийского городища у с. Малая Копаня // Археологические Открытия. 1980 г. – Москва, 1981. – С. 256.

122 Рикман Э. А. Этническая история населения Поднестровья и прилегающего Подунавья в первых веках нашей эры. – Москва, 1975. – С. 319.

123 Максимов Е. В. Юго-Восточная Европа в первой четверти I тыс. н. э. по археологическим данным. Историография // Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – Киев, 1990. – С. 19–20.

124 Szafarzyk P. J. Słowiańskie starożitnisti. – T. 1. – Poznań, 1843. – S. 301; – T. 2. Poznań, 1844. – S. 315–317, 544.

125 Нидерле Л. Славянские древности. – Москва, 1956. – C. 50–51, 54.

126 Гиндин Л. А. К хронологии и характеру славянизации Карпато-Балканского пространства // Формирование раннефеодальных славянских народностей. – Москва, 1981. – С. 52–96; Його ж. К хронологии и характеру славянизации Карпато-Балканского пространства (по лингвистическим и филологическим данным) // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. – Москва, 1984. – С. 43; Його ж. Значение лингво-филологических данных для изучения ранних этапов славянизации Карпато-Балканского пространства // Этносоциальная и политическая структура раннефеодальных славянских государств и народностей. – Москва, 1987. – С. 24.

127 Соболевский А. Русско-скифские этюды // Изв. Отд. Русского Языка и Словестности. – T. 26. – 1921. – С. 8; Żupanić N. Prvobitni Hrvati // Zbornik kralja Tomislawa. – Zagreb, 1925. – S. 291, 296; Id., Prvi nosilci etnickich imen Srb, Hrvat, Cech i Ant // Etnolog. – Т. 2. – 1928. – S. 74–79; Id., Znaćenje barvnega atributa v imenu Crvena Hrvatska // Etnolog. – Т. 10/11. – 1937–1938. – S. 355–376; Vasmer M. Untersuchungen uber die altesten Wohnsitze der Slaven. 1. Die Iranier in Sudrussland. – Leipzig, 1926. – P. 56; Hauptmann L. Seoba, Hrvata i Srba // Jугословенски Историски Часопис. – Т. 3. – 1937. – C. 30–61; Sakaš S. Iranische Herhunft des Kroatischen Volksnamens // Orientalia Christiana Periodica. – T. 15. – 1949. – S. 330–340.

128 Див.: Войтович Л. Сармати на землях нинішньої України: проблеми локалізації племен // Записки НТШ. – Т. 260. – Кн. 2. – Львів, 2010. – С. 7–23.

129 Майоров А. В. Великая Хорватия. – С. 178–180.

130 Тимощук Б. А. Восточнославянская община VI–Х вв. – М., 1980; Филипчук М. А. Нова знахiдка. Плiсненський саркофаг // Лiтопис Червоної калини. – 1993. – № 10–12. – С. 55.

131 Belosević J. Materijalna kultura Hrvata od VII do X stoljeta. – Zagreb, 1980. – S. 47.

132 Schmidt B. Die spate Volkerwanderungszeit in Mitteldeutschland. – Halle, 1961. – S. 41; Hermann J. Germanen und Slawen in Mitteleuropa. Zur Neugestaltung der ethnischen Verhaltnisse zu Beginn des Mittelalters. – Berlin, 1984; Id., Die Slawen in Deutschland. – Berlin, 1986. – S. 18.

133 Николаев С. Л. Балкано-карпатские изглоссы как реликт позднеславянского лингвистического ландшафта // Язык и культура. Памяти Г. П. Клепиковой. – Москва, 2008. – С. 125–139; Див. також: Горбач О. Остурня – український острiвець на Спiшi пiд Татрами // Християнський голос. – Мюнхен, 1970. – Ч. 1–2. – С. 1–4; Його ж. Пiвденно-лемкiвська говiрка й дiялектичний словник с. Красний Брiд бл. Межилаборець (Пряшiвщина). – Мюнхен, 1973; Його ж. Середньозакарпатськi говiрки, Лемкiвськi говiрки // Дiялектологiя. Енциклопедiя Українознавства. – Т. 2. – 1992. – С. 16–19.

134 Nahtigal R. Slovanski jezyki. – Wyd. 2. – Ljubljana, 1952. – S. 6.

135 Grafenauer B. Nekaj vprasanj iz dobe naseljevanja jużnich slovanov // Zgodovinski casopis. – T. 4. – 1950. – S. 23–123; Id., Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfi rogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T. 5. – Zagreb, 1952. – S. 1–55.

136 Zasterova B. Hlavni problemy z počatku dejin slovanskych narodu // Vznik a počatky slovanu. – T. 1. – Praha, 1956. – S. 42.

137 Див.: Глушко М. Генезис тваринного запрягу в Україні. Культурно-історична проблема. – Київ, 2003.

138 Klaić N. Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku. – 2 izdanje. – Zagreb, 1975. – S. 139.

139 Kunstmann H. Uber den Namen der Kroaten // Die Welt der Slaven. – Т. 27/1. – 1982. – S. 131–136; Katisić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena s iuga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. – Т. 20. – 1990 (1992). – S. 300–301, 307; Macan T. Povijest hrvatskog naroda. – Zagreb, 1992. – S. 15–16.

140 Šanjek T. Krscanstvo na hrvatskom prostoru. – Zagreb, 1991. – S. 15.

141 Pavlišić D. Povijest Hrvatske. – Zagreb, 1994. – S. 15.

142 Grafenauer B. Zgodovina slovenskoga naroda. B.1. Odnaselitve do uveljavljanja frankovskega feudalnega roga. – Ljubljana, 1994. – S. 44.

143 Margetić L. Konstantin Porfi rogenet i vrijeme dolaska Hrvata // Zbornik Historijskog zavoda JAZU. – Zagreb, 1977. – S. 145–146.

144 Buri J. B. The Treatise De administrando imperio // Bizantinische Zeitschrift. – Bd. 15. – 1906. – S. 517–557.

145 Grafenauer B. Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfi rogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T. 5. – Zagreb, 1952. – S. 15–18; Klaić N. Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku. – S. 137.

146 Новаковиh Р. Нека запажанья о 29. и 30. глави De administrando imperio // Историски Часопис. – Кн. 19. – 1972. – С. 5–54.

147 Ферjанчиh Б. Структура 30. главе списа De administrando imperio // Зборник радова Византолошког института. – Кн. 18. – Београд, 1978. – С. 67–80.

148 Новаковиh Р. Нека запажанья о 29. и 30. глави. – С. 17–21.

149 Hermann J. Welt der Slaven. – Leipzig, 1956. – P. 40.

150 Paulus Diakonus. Historia gentis Langobardorum // Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Langobardicarum. – Saec. 6–9. – Hannoverae, 1878. – IV, 24.

151 Monumenta Germaniae Historica. – T. 18. – P. 435.

152 Grafenauer B. Zgodovina slovenskoga naroda. – S. 288.

153 Paulus Diakonus. – IV, 11.

154 Paulus Diakonus. – IV, 41.

155 Klaić N. Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku. – S. 101; Grafenauer B. Zgodovina slovenskoga naroda. – S. 288.

156 Engel J. Ch. von. Fortsetzung der allgemeinen Welthistorie. – Halle, 1798. – P. 453.

157 Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С. 122–123.

158 Горбач О. Говiрка Комарна й Комарнянщини // Комарно-Рудки та околиця / Збiрник iсторико-мемуарних, географiчних i побутових матерiалiв. НТШ: Український архiв. – Т. 43. – НьюЙорк–Париж–Сидней–Торонто, 1987. – С. 315.

159 Майоров А. О времени и обстоятельствах основания Галича: историография спорных и нерешенных проблем // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Т. 1. – Київ-Львів, 2004. – С. 688–711.

160 Wedzki A. Słowacja // Słownik Starożitności Słowiańskich. – T. 5. – Wrocław–Warszawa–Kraków– Gdańsk, 1975. – S. 253, mapa.

161 Див.: Пап С. Початки християнства на Закарпатті. На основі нових наукових дослідів. – Філадельфія, 1983; Його ж. Історія Закарпаття. – Т. 1. – Івано-Франківськ, 2001.

162 Annales Fuldenses (680–901) / Ed. G. H. Pertz // Monumenta Germaniae Historica. – T. 1. – Hannoverae, 1826. – P. 401.

163 Дулишкович І. Исторические черты Угро-Русских. – Тетрадь 1. – Ужгород, 1874. – С. 113.

164 Tkadlčik V. Cyrilsky napis v Michalovcich // Slavia. – 1983. – № 2. – S. 121–123.

165 Лелекач М. М. Про приналежнiсть Закарпаття до Київської Русi в Х–ХI ст. // Наук. зап. УжДУ. Iст.-фiлолог. серiя. – Ужгород, 1949. – С. 32–37.

166 Войтович Л. Загадкова загибель князя Святослава Володимировича і загадки міграції угрів в кінці ІХ ст. // Україно-угорські етюди. – Вип. 1. – Львів, 2010. – С. 9–27

«Портал Археології Закарпаття» 282 30.07.2018 - 12:00

Готель ресторан «Під замком» у мальовничій місцині біля Невицького замку, за 12 кілометрів від Ужгорода.

Розробка сайтів в Ужгороді

Гарантійне обслуговування - 1 рік, адміністрування, технічна підтримка

Телефонуйте сьогодні:

+38 050 7000 736

+38 098 311 9070


Напишіть відгук

Пошук по сайту

Культури

Реклама:

ТОВ «Центр проектів»

Землевпорядні та геодезичні послуги, аерозйомка

☏ (095) 130-77-94

Офіси: в Ужгороді — 0951307794,

в Хусті — 0679355013,

в Берегові — 0990344235

centrproject.com

---------------

Зйомка відео в Ужгороді

☏ (050) 562-25-72

Зйомка весіль, корпоративів, свят, відеорепортаж

---------------

Найкращий косметолог в Ужгороді - вул. Корзо, 3

---------------

Ми Facebook


Замки Закарпаття

---------------

Галерея Art-UA - оригінальні твори видатних українських художників